Розділ 16. Завіса минулого

  Мія знову розплющила свої очі, різко втягуючи повітря, коли двоє незнайомців тягнули її по темному коридору, утримуючи за руки. Біль і кров, яка пульсувала у скронях, не дозволили чинити опір, а повітря було густим, важким й затхлим. Вони притягнули її в якесь просторе приміщення і кинули на підлогу. Місце було незнайомим та схожим на залу для ритуалів, в якій їй доводилось бувати раніше. Жахливі здогадки боляче кололи в саме серце. Намагалась зберігати спокій, та боротись з легким запамороченням. Коли підняла свій, затьмарений болем, погляд, помітила Дамара, який був закованим антимагічними кайданами неподалік від стіни. Хлопчик виглядав виснаженим, але ззовні цілим і неушкодженим. Лють і гнів на невідомого, який насмілився так вчинити з її сином руйнівною хвилею накрила з головою.

– Дамаре! Як ти, синку? – спробувала підвестись, щоб допомогти йому, та ноги були ватяними й не слухались. Підповзти також не вдалось, в руках також не відчувала сил. Здавалось, вона не керує власним тілом.

– Мамо! – шепіт, сповнений сумішшю любові та відчаю пролунав з його дитячих уст. Хотілось знищити того, хто завдав шкоди й зробив боляче її дитині. Десь далеко у своїй свідомості, вона вже знала винуватця, та не хотіла вірити, що він повернувся і прийшов, щоб помститись. Адже, знала, що буде бити по найболючішому. А для неї це була її сім’я. Не хотіла втрачати щастя, яке тільки нещодавно повернула у своє життя. Бажала пригорнути сина до свого серця і ніколи не випускати. Глибоко всередині клялась, що знищить будь-кого, хто посміє відібрати найдорожче. Душа рвалась у бій, а материнське серце на захист сім’ї, та тіло відмовлялось рухатись.

 Не довелось довго чекати, поки ворог проявить себе і вже наступної миті, за її спиною пролунав насмішкуватий, холодний голос, який вона могла впізнати із сотні, тисячі інших.

– Вся сім’я знову в зборі! Ну майже вся – влучно підмітив, адже, Мія не побачила свого чоловіка і сподівалась, що його не спіткала подібна доля. Та після невеликої паузи, він продовжив:

– Незабаром до нас приєднається сам Натанаіл – глава цього неймовірного сімейства. Що ти з нього зробила? – вп’явся своїм насмішкуватим, темним поглядом. – Він жалюгідний. Вважай, ти власними зусиллями подарувала мені цю можливість і майбутню перемогу.

– Ми здолали тебе першого разу, зробимо це вдруге – намагалась, щоб її голос прозвучав якомога впевненіше і твердіше, та легке тремтіння губ виказував хвилювання.

– Ми… – ключове слово. Я подбав, щоб ніякого «ми» більше не існувало. Вам вже ніхто не допоможе. В цей час, мої воїни атакували замок неперевершеного Данаріса, підземне царство зрадника Вайліса, володіння Ейнара, все, що тобі дороге і любе серцю, союзників, які більше не прийдуть на допомогу. Я наказав вбити кожного з особливою жорстокістю. Всі, хто минулого разу став на заваді моїм планам – помруть у муках. І найголовніше, моя солодка дівчинка, ти будеш жити й знати, що це все з твоєї легкої руки. Володіти Даркосом буду в тілі твого сина, який так намагався уникнути для тебе жахливої участі й не роздумуючи повернув туди, звідки прийшла. Майже аналогічно тому, як ти вчинила зі мною – це речення він вимовив з особливою насолодою, викарбовуючи кожне, сказане ним, слово.

 Його слова боляче кололи, а фраза про сина вразила до глибини душі. Не до кінця усвідомлювала, що він хотів цим сказати. Та паростки здогадок повільно проростали у її материнському серці. Хотілось закрити вуха руками, щоб нічого не чути, закричати щодуху, щоб звільнитись від нестерпного кома в горлі та суміші емоцій, які розривали її зсередини. Не вірила, що йому вдасться втілити задумане у життя. Була впевнена, що друзі дадуть гідну відсіч і зможуть здолати головорізів темряви. Та відчай, гострими кігтями продовжував виривати шматочки від її серця.

–  Ти будеш моєю ручною тваринкою, беземоційною лялькою, людинкою без душі, адже сама її знищиш, не витримавши всього, що доведеться тобі побачити та пережити разом зі мною.

– Зі мною роби все, що забажаєш, тільки відпусти мого сина, він ні в чому не винний – спробувала домовитись Мія, хоч усвідомлювала, що просто тягне час, адже її вмовляння не допоможуть переконати темряву віддати такий ласий шматочок у вигляді її незвичайної дитини.

– Я й так зроблю з тобою все, що забажаю, а Дамар надто цінний, щоб відмовлятися від такого унікального дракона. Він перевершив власного батька, успадковуючи й примножуючи його сили. Цей дракон єдиний у своєму роді. З допомогою його магії й неймовірної сили я буду правити вічно. Його тіло підійде ідеально, воно зіллється з темрявою, яка просочиться у кожну клітинку й мене вже буде не зупинити. Твоє кохання до Натанаіла подарувало мені нове, вдосконалене вмістилище, яке увійде в історію Даркоса.  

 Його чорні очі зловороже запалали, коли до зали привели закутого у кайдани Натанаіла, рани на обличчі якого рясно кровоточили. Серце Мії защеміло від побаченого, хотіла кинутись до нього, та відстань між ними була чималою, а сил зовсім не залишилось. Здавалось, що життя з неї повільно витікало, та розуміла, що її відчуття оманливе, адже він не дозволить померти, поки сповна не насолодиться її відчаєм. Кілька ударів серця лежала нерухомо, скам’яніла, наче статуя, усвідомлюючи, що на них може очікувати далі. Щось подібне вже відчувала у нічних жахіттях, які переслідували минулої ночі. Та пригадуючи, чим вони закінчились, хотілось закричати від горя. Тепер не мала і тіні сумнівів, що це були не просто сни. Досить було одного тільки погляду у глибокі, бездонні очі Натанаіла, щоб все зрозуміти без слів, щоб пробудити ще більшу відразу і ненависть до свого ворога, який в черговий раз намагався знищити їх щастя. Мія не хотіла вірити, що може знову їх втратити.