Розділ 12. Коли марення стають реальними

 Мія провернула ключ у замку вхідних дверей. Трохи завагавшись, повільно увійшла до будинку з надією, що побачить там свого Натанаіла. Та всередині виявилось порожньо, жодних ознак його присутності в домі. Це неабияк засмучувало. Сидячи в автобусі, вона уявляла, як відімкне двері і її зустріне погляд коханих очей. В неї залишались тільки слова старця, який стверджував, що знав Алазара. Та навіть така крихітна зачіпка, дарувала надію на майбутню зустріч. Вона замислювалась над тим, що чоловік міг помилитись, та одразу сама собі заперечувала, адже він назвав дракона на ім'я, яке вона раніше, до зустрічі з драконами, ніколи не чула у своєму світі. Тому ймовірність помилки зводилась до нуля. Чи можливо, вона хотіла так думати.

 Дівчина заварила собі чаю і з чашкою в руках сиділа на дивані, обдумуючи як би склалась її доля у світі драконів. Найбільше хвилювалась за долю сина. Сьогоднішні події розтривожили болючі спогади. Вона сподівалась, що її дитині судилось народитись, та не могла бути впевненою в цьому на сто відсотків. Не хотілось навіть думати, що могло бути по-іншому. Звісно, тривожні припущення намагались засісти глибоко в серці, та вона відганяла їх, не даючи жодного шансу осісти важким тягарем.

 Мія не могла пояснити собі, чому вирішила, що Натанаіл повернеться до будинку і буде її тут очікувати, йшла просто за відчуттями, які магнітом тягнули додому. Слова чоловіка, запустили в ній якийсь невидимий механізм, який керував її тілом і вона не хотіла опиратись цьому відчуттю. Як одержима, бажала будь-що повернутись. Це не принесло їй бажаного результату, та у будинку відчула, що сумувала за цим місцем. Надто багато приємних спогадів було пов'язано з ним. Залишаючись у цих стінах, вона відчувала себе трішки ближчою до Натанаіла.

 Увечері вона перебралась до своєї спальні. З крихітною надією очікувала нової зустрічі з Натанаілом у своїх снах. Пройшло скільки часу, та рани залишались свіжими, а шрами на серці кровоточили. Не знала як зв’язатись з Натанаілом і повідомити, що вона тут і чекає на нього. Прокручуючи у своїй пам’яті все, що з нею трапилось за останній рік, вона так і не розгадала таємницю свого дивного і несподіваного повернення. В її свідомості спливали різні варіанти та жоден не міг пояснити, чому по неї ніхто не прийшов. При черговій згадці про малюка, з очей скотилась сльоза, плакала її ранена душа. Всі навколо переконували, що вона ніколи не народжувала, та Мія відчувала своє дитя і навіть зараз, сидячи на ліжку у своїй кімнаті, її серце наповнювала любов до сина, якого вона так і не встигла побачити, потримати на руках і міцно пригорнути до свого тіла. Не мала можливості подарувати йому свою материнську любов і ніжність.

 В роздумах Мія задрімала і раптово прокинулась від кроків, які доносились з кухні. Дівчина неабияк злякалась, адже ніхто не мав ключів від її будинку, а вхідні двері вона точно замикала зсередини. Серце вистрибувало з грудей. Боялась, що нема нікого, хто міг би захистити від непроханого гостя, який проник у будинок. Намагалась щось придумати, та коли спробувала підійти до дверей і зачинити їх на замок, почула як невідомий направився на другий поверх і прямував до її кімнати. Вона заціпеніла, з острахом вдивляючись у дверний прохід. Поки чужак невпинно наближався, вона перебирала у своїй голові варіанти втечі з будинку. Вікно позаду було одним з найочевидніших, та чомусь не могла зрушити з місця. Страх міцно тримав у своєму полоні. Та в глибині її душі, закрались дивні передчуття від цієї зустрічі. Дівчина нерухомо стояла і рахувала секунди, які відділяли її від невідомого. В голові проносились безліч варіантів, та з кожним новим кроком, вона усвідомлювала, що знає, кому вони належать.

 Нарешті невідомий зупинився біля дверей спальні й коли вони відчинились від його легенького поштовху, Мія не повірила своїм очам. У дверях стояв її Натанаіл, пропалюючи своїм неймовірним поглядом. По його очах можна було прочитати, що він також не вірить тому, що бачить. Вони просто стояли один навпроти одного і не насмілювалися порушити мертву тишу, яка панувала довкола,  боячись, що прекрасне марення розсіється і залишиться важкість на серці, яка довгий час тягнула їх у прірву відчаю. По його щоці скотилась сльоза. Він впав на коліна й обхопив свою голову руками.

- Навіщо ти мене мучиш? – з голосом повним туги та смутку проговорив дракон. - Я більше так не можу. Кожного разу твій образ стає все реалістичнішим і починає доводити до божевілля. Будь ласка, не йди, залишся тут зі мною, я не впораюсь на одинці, мені потрібна тільки ти. 

 Дівчина вийшла зі стану заціпеніння і повільно підійшла до дверей. Мія присіла поряд, простягнула свою долоню і легким дотиком провела по його щоці й чорних пасмах волосся, яке тепер сягало плечей. Натанаіл в цей момент боявся навіть видихнути, щоб не прокинутись від прекрасного і водночас морально важкого сну, які переслідували його кожної ночі.

- Ти справжній?! Чи це знову прекрасний сон? – тремтячим від сліз голосом прошепотіла Мія. – Якщо так, я бажаю більше не прокидатись. Я хочу залишитись з тобою, навіть якщо мені доведеться померти.

 Вона пригорнула його до свого тіла. Натанаіл згріб її в оберемок і боявся, що зараз прокинеться, що знову її втратить. Слова були зайві, за них говорили їх очі, погляди, дотики. Вони насолоджувались компанією одне одного як востаннє. Його сльози говорили більше за будь-які слова. Він пригортав до себе кохану, яку втратив вісім років тому. Вісім довгих років вважав її мертвою. Кохана жінка, сенс його буття, яка обміняла своє життя на життя власного сина.

 Душевний біль, який довелось пережити за цей нестерпно довгий проміжок часу, не порівняти з найпекельнішим фізичним болем. В нього з грудей вирвали частину серця, залишаючи іншу, щоб вижив і страждав, оплакуючи нестерпно гірку втрату, яка раз і назавжди змінила його долю. Вісім років він не жив, а існував. Адже плин часу у Даркосі відрізнявся від людського і замість року страждань, він виніс цілих вісім. Єдине, що тримало його у цьому житті - син, який змушував боротись далі й не дозволяв здатись.