Розділ 10. Фантомні образи чи реальність?

 Мія розплющила очі і яскраве світло огорнуло все довкола, засліплюючи до болю. У скронях шалено стукотіло, в роті пересохло, а коли очі адаптувались, побачила, що лежить на ліжку в лікарняній палаті. Від її рук йшли різноманітні трубки, які були під'єднані до апаратів. Паніка, яка раптово охопила, міцно стиснула її горло, перекриваючи доступ повітрю. Не було ні Натанаіла, ні дитини, жодної живої душі. Останнє, що пам'ятала - народження свого сина. Вона не знала куди потрапила і що сталось з її рідними. Стягнула з себе ковдру і побачила, що від пологів не залишилось і сліду, навіть натяку на живіт. Не відчувала післяпологового болю. У стані шоку Мія почала задихатись, вона зривала з себе лікарняні трубки, катетер, щоб відправитись на пошуки своїх рідних. На шум і звуки апаратів, які підтримували у ній життя, збігся медичний персонал, та дівчина нічого не бачила, сльози заливали очі, вона кликала Натанаіла і плакала. Тіло тремтіло, вона кричала, виривалась, намагалась втекти і якнайшвидше знайти свого чоловіка. Все продовжувалось, допоки до палати не забіг лікар і зробив їй укол із заспокійливим. Він підхопив свою пацієнтку, розум якої почав затьмарюватись від чималої дози ліків і повернув у ліжко.

 Дівчині наснився Натанаіл, який заколисував у своїх руках малесенький клубочок, її серце стиснулось від усвідомлення, що не мала змоги потримати на руках своє довгоочікуване маля. І коли вона потягнулась до сина, сон обірвався і дівчина знову прийшла до тями. Все повторилось: лікарняне ліжко і палата, тільки тепер її руки були прив’язані до його поручнів.  Вона спробувала звільнитись, та марно. Сльози знову навернулись на очі, вона не розуміла, що відбувається, де знаходиться і яким чином сюди потрапила. З побаченого, зрозуміла, що у людському світі, та не могла усвідомити чому. Паніка новою хвилею заволодівала її тілом. У думках вона кликала Натанаіла, благала повернутись, не залишати її на одинці. Згадала про амулет, спробувала знову висмикнути руку, щоб перевірити чи камінь, який подарував Данаріс на місці. Двері відчинились і увійшов молодий лікар з текою в руках. Він взяв крісло і присів поряд.

- Мія, ви прокинулись? Як себе почуваєте? – поцікавився дбайливим голосом. – Я ваш особистий лікар Максиміліан, для друзів просто Макс.

 Це був молодий, років тридцяти п'яти світловолосий, короткострижений чоловік з зеленими добрими очима. Він уважно спостерігав за розгубленим поглядом своєї пацієнтки, яка губилась у здогадах.

- Що відбувається, де я? Де мій чоловік і дитина? – не могла зупинити сліз Мія.

- Річ у тім, що ви пролежали у комі близько року, після того, як хотіли покінчити життя самогубством після смерті брата. Дітей у вас ніколи не було і ви не одружені  – сумно зітхнув лікар.

- Ні, ні, це не можливо! А як же Натанаіл, Даркос?

- Я не знаю за кого ви говорите і можу тільки здогадуватись, що відчуваєте. Образи, які могли бачити – не реальні, гра вашого розуму. Ви довгий час були у комі, ми навіть не сподівались, що зможете з неї вийти. Були впевнені, що коли вам все-таки вдасться - будете не здатні навіть самостійно поїсти. Це справжнє диво, що всі функції вашого організму відновились і працюють як годинник. Вам зараз важко відділити реальність від образів, які створив ваш мозок, та це скоро минеться.

- Ні! Я жила в Даркосі, я мала коханого чоловіка…- заперечно мотала головою.

- Мія, ваш мозок міг так зреагувати на втрату рідної людини. Я перевірив і можу з упевненістю сказати, що ви ніколи не були одружені й не народжували. Це вам говорю як ваш особистий лікар.

 У Мії знову починалась істерика, хотілось прикрити вуха, щоб не чути цих нісенітниць. Чітко пам’ятала і відчувала Натанаіла, його кохання, свої почуття і відчуття, вона просто не могла повірити в слова лікаря. Здавалось, що їй брешуть, дивлячись прямісінько в очі.

- Я хочу додому! Відпустіть мене! – кричала дівчина, на крик якої в палату знову збігся медичний персонал. Лікар жестом зупинив їх і вказав не заходити, що сам розбереться з пацієнткою, просто вона перехвилювалась.

- Послухайте, я не можу відпустити вас у такому стані, несу відповідальність за стан вашого здоров'я, ви ж не хочете, щоб мене звільнили. Але якщо пообіцяєте мені виконувати всі мої рекомендації і настанови, зможете швидше оговтатись і повернутись до свого звичного життя. Я повинен провести додаткові аналізи та впевнитись, що вашому здоров’ю нічого не загрожує. Домовились?

 Дівчина кивнула, та так і не змогла зупинити сліз. В голові була каша, вона вже не знала ким являється насправді, чи зустрічала колись Натанаіла, чи все це було прекрасним сном довжиною в життя. Тіло тремтіло, погляд був пустим і холодним, жити не хотілось. Опинившись в жорстокій реальності, де не мала нікого, навіть Ейтана. Вона плакала при думці, що насправді могла все це вигадати. Її розум повернув втраченого брата в іншому світі, дозволив відчути себе щасливою і коханою. А в реальності, з якою не могла змиритись, залишилась самотньою, нікому не потрібною, кинутою долею напризволяще.

 Лікар був щирим і дійсно намагався допомогти. Він розумів розгубленість дівчини. Не вперше у своїй практиці стикався з випадками, коли пацієнти, які виходили з коми не могли адаптуватись. Та їм допомагали рідні, які окутували своєю турботою, а у Мії не залишилось нікого. Не було людей, які могли б допомогти й наглянути за дівчиною. Вона вірила у те, про що говорила. Макс розумів, що якщо відпустить її зараз одну додому – вона зробить ще одну спробу і на цей раз її можуть не врятувати. Кожного дня він приходив її провідати, дізнатись як себе почуває та нічого не мінялось: дівчина відмовлялась від їжі, дивилась на білу, лікарняну стелю, пропалюючи у ній дірку.