Розділ 2. Єдиний вихід

 Алазар повернувся на землі Натанаіла. Нічого не підозрюючи, увійшов у кабінет чоловіка, який стояв до нього спиною, уважно розглядаючи полотна на стінах свого кабінету.

– Ти повернувся – промовив не обертаючись.

– Я зустрічався зі старійшинами інших трьох кланів і намагався знайти хоч якісь зачіпки, які б допомогли викорінити темряву з тебе.

– І…?

– Я на дещо натрапив, не знаю чи вийде, але шанс є. Ми можемо спробувати.

– Нічого не вийде – заперечив Натанаіл, розвертаючись до Алазара обличчям і пропалюючи темрявою своїх очей. Він стиснув кулак і чоловік впав на коліна, потім взяв кинджал зі свого столу і підійшов ближче, вхопив за шию і підняв над землею, встромлюючи холодне лезо прямісінько у серце. – Тепер нема жодного шансу – засміявся Натанаіл, жбурляючи тіло на підлогу. – Приберіть тут! – гаркнув слугам, які вчасно прийшли за його наказом.

– Чому ти на мене так дивишся, Мерло? – поцікавився Натанаіл – Щось не так?

– Ні володарю, все добре – опустила свій погляд, намагаючись приховати від нього справжні емоції.

– От і чудово. На долю секунди мені здалось, що я побачив осуд у твоїх очах. Тобі шкода цього зрадника? Він хотів знищити твого володаря.

 Мерла нічого не відповіла, вона зрозуміла, що говорив вже не Натанаіл, якого вона любила як власного сина. Це був вже не її хлопчик. Хотілось закричати, щоб зло забиралось з його тіла і поверталось до пекла. Та вона усвідомлювала, що повинна керуватись не емоціями, а холодним і чистим розумом, щоб допомогти Мії. 

 Натанаіл вийшов з кабінету і кудись направився. Служниця прогнала інших і повідомила, що сама всім займеться.

 Мія поспіхом одягнулась, намагаючись скористатись часом, поки її темний чоловік досить зайнятий, щоб перевіряти чим вона займається. Спробувала знову відчинити двері, та марно. Вікна також не піддавались, мабуть, не обійшлось без магії. Дівчина обернулась на звук прочинених дверей з острахом очікуючи, що увійде темрява та побачила збентежене обличчя Мерли.

– Мерло! – кинулась обіймати служницю.

– Мія, послухай мене уважно, я взяла ключі з його кабінету, тому у нас мало часу. Алазар… - вона не змогла проговорити це в голос.

– Що з ним? Не мовчи! – намагалась дізнатись долю свого друга.

– Натанаіл встромив кинджал в його серце. Тільки не панікуй завчасно, я змогла втримати його душу на цій стороні, дракона не так легко вбити. Я поверну тобі друга і ви докладете максимум зусиль, щоб покинути Даркфорт.

– Мерло, хто ти насправді? – тремтячим від сліз голосом звернулась до своєї служниці.

– Єдина подруга матері Натанаіла. Вона була сильною провидицею, тому знала, що чекає на її сина у майбутньому. Мелая знала, що слуги темряви позбавляться від неї, тому попрохала про допомогу. Я підлаштувала ситуацію, з якої мене врятував наш хлопчик і почала працювати тут, наглядаючи за ним. 

– Вже пізно…Ми втратили його. Були надто сліпими. Я повинна була прислухатись до своїх передчуттів.

– Не можу розповісти всього, та для тебе нічого не втрачено. Мія ти носиш його дитя. Часточка нашого Натанаіла залишилась з тобою. Ти помиляєшся, ми його не втратили. Та щоб вберегти це маленьке нове життя, тобі потрібно негайно забиратись із Даркфорту. Темрява буде намагатись знищити цю дитину.

– Але звідки ти знаєш про дитя і про те, що воно не з темною душею?

– Я можу відчувати зародження нового життя значно швидше за інших драконів. Мелая прорекла його народження. Це дитя покінчить з темрявою, врятує душу мого хлопчика. Натанаіл став мені рідним, тому я зроблю все, щоб його намагання не виявились марними. Ти повинна прислухатись до моїх порад і зробити все, що я скажу. 

–  Мерло, ти була у замку, коли Натанаіла забрали жерці для повторного ритуалу?

– Натанаіл відправив мене й інших від Даркфорту якомога далі, знаючи, що за ним прийдуть. Я повернулась, адже повинна залишатись тут і надалі наглядати за ним.

– Він тебе знищить, коли дізнається, що ти допомогла мені втекти.

– Головне, що темрява ще не відчула дитя і впевнена, що покінчила з Алазаром, який становив для зла загрозу. Пітьма впевнена в беззаперечності своєї перемоги. Твоє дитя й Алазар стануть для нього неприємною несподіванкою.

– Мерло, я ніколи більше не побачу Натанаіла?

– В наш час ні в чому не можна бути впевненим, мій хлопчик досить сильний і я не хочу вірити, що його більше нема. Мелая запевняла, що ми переможемо, можливо вона мала на увазі продовження роду, твоє дитя, подароване Натанаілом. Тому я не знаю, що тобі сказати.

– Я не зможу… – заперечно мотала головою.

– Зможеш, ти сильна і повинна подумати про свого сина. Тепер поспіши за мною у нас мало часу. У будь-яку хвилину він може повернутись і я більше не зможу тобі допомогти.

 Вони увійшли до покоїв, які були виділені Мії. На ліжку лежав непритомний Алазар із перев’язаними грудьми. Дівчина кинулась до нього. Він був живим, його душа не встигла покинути тіла завдяки Мерлі, таємницю якої ніхто не знав. Мія обійняла його і прошепотіла:

– Пробач мені, що не встигла тебе попередити. Як мені забрати його звідси? – подивилась на служницю.