Пролог

— Просто… не люблю жінок. — Я видихнув з полегшенням. Зізнався в лоба й чесно. Фу-ух. Навіть веселіше стало. На підтвердження своїх слів розвів руками.

— Насправді? — Зі всіх сорока трьох м’язів обличчя Мішель на мою заяву на сяк-так відреагувало від сили три: обережно піднесли ідеальну брову догори на міліметр. — Ніколи б не подумала.

Я замислився. Хм, кривувато вийшло… Чортзна-як.

— У роботі, — швидко виправився… Трясця, ще гірше брязкнув. — Ти, зрозуміло, не з їхнього числа. Але ж ти… більше ніж жінка, ніж чоловік. На професійній ниві — надістота, гендерний феномен.

— Досить, — відпрацьована роками звичка контролювати міміку залишила Мішель. Наставниця скривилася. — Таке вже верзеш.

— Отож, — погодився без суперечок я: підкрався з іншого боку. — Тому, можливо, тобі краще одразу відмовитись від цієї ідеї, аби я не встиг наверзякати ще більше нісенітниць, відхрещуючись…

Мішель піднялася. Неквапливими маленькими кроками попрямувала до бару. Звісно: на годиннику трохи й двадцята… так... Я навіть голови не повертав, я знав цей ритуал. Вона довго й зосереджено обирала серед пляшок, висмикуючи по одній та вчитуючись в етикетки. Очікувано зупинилася на мигдальному. Нічого іншого не переносила й на дух. Тонкими пальцями відкрутила кришку.

— Думаєш, за довгі роки роботи з твоєю сім’єю я чула замало дурниць? — Вичекала й зробила перший ковток точнісінько одночасно з тихим «бом» годинника.

Мені, звісно, не налила. І, звісно, відкинула більш точне формулювання «роботи на…». Бо якщо вчитуватися уважно в трудову угоду, то Мішель працювала саме на… Сім’ю. На підприємстві, що належало сім’ї, — вірніше.

— Мене цим не проймеш, — беззвучно додала.

Я підійшов до неї. Обрав собі червоне. Помітивши зіщуленими темні мигдалеподібні очі, поступливо налив у бокал мигдальний ром. Мішель завмерла рівно навпроти мене.

— Беручи до уваги твою зовнішність, порадила б обирати більш обережні вислови про жінок, ян-го-лят-ко. — Вона посміхнулася, дражливо відтягуючи останнє слово.

— Вважаєш мене занадто миловидним? — раптом не стримавшись, чмихнув я.

Мішель легко пробіглася поглядом по моєму обличчю. Затрималась на плечах. Зітхнула. Чи з жалем, чи з досадою — не розібрав.

— Вважаю, що якщо я була б дівчиною твого зелено-мрійного віку, то втратила б голову назавжди. Трохи старше — поставила б на поличку й відпочивала очима від всієї цієї брутально-бородатої маси навкруги.

— А у своєму віці? — тепер вже в повний голос розсміявся я. Авжеж, мало хто в світі знає і справжній вік цієї маків-цвіт-жінки, і те, що ніяка вона не Мішель. Я знаю.  Я дивуюсь: як ще досі топчу ногами землю?

— Фі! — розсердилася наставниця. — Після всього, що я зробила для тебе! Хлопчисько невдячне, — наблизилася й обережно торкнулася своїм бокалом мого. При подіях, що відбулися, ­­— зізнатися, доволі недоречний, дивакуватий жест. — Залишилося зовсім недовго до того моменту, якого ми чекали роки, готувалися, — повідомила серйозно. — Маємо зробити все можливе, щоб наші плани склалися як треба. Твоя безпека — ось що найважливіше. На жаль, тепер ти переконався, що це не пусті слова. Якщо для зниження загрози хоч трохи в принаді стане та дівиця, то грець із нею. Ти її і не помітиш… До речі, в цій справі саме непомітність — головна професійна якість. Та й за відсутності належного досвіду основну роботу будуть виконувати здебільшого інші. Але, зізнаймося, не скористатися такою можливістю — з нашого боку було б вельми нерозумно.

Вона не дала мені вставити й слова.

— Про решту навіть не турбуйся: я навчила тебе всього, що знаю сама. Підготувала на сто відсотків, бо завжди виконую свою роботу добре.

— Добре чи ідеально? — запитав я з облудною усмішкою.

— Ідеально, — ні на частку секунди не замислилась Мішель, навіть ні на йоту. — Тому ти будеш гідним головою ради корпорації.

— І ти поруч зі мною, — прискіпливо поглянув на неї я. Уявив мимоволі подумки замість «поруч» більш доречне «ліве плече». Так і хотілося гаркнути просто у випещене обличчя: «Невже анітрішечки тобі не жаль?»

— Звісно, — підтвердила Мішель. — Я буду поруч стільки, скільки буде потрібно. Ти завжди можеш на мене розраховувати — навіть не сумнівайся. Та… пригадай-но: я коли-небудь давала тобі дурну пораду?

Я заперечно похитав головою. В ідеальних людей не буває дурних порад. Ви-клю-че-но!

— Ось дослухайся до мене й зараз, — продовжила вона. — Бережи себе. Всіма можливими засобами.

— Гаразд, — дав обіцянку я й поставив бокал на столик. — Як скажеш.

Почекав ще трохи, сподіваючись, що вона відізветься — «Все буде добре». Дійсно, з її чуйкою напророчене збувалося на раз. Мішель змовчала, обмірковуючи щось похмуро.

— Може, мені підстригтися? — вже на виході поцікавився я. — Як думаєш? Чи відпустити бороду?

Вона винирнула зі своїх думок та ледь чутно фиркнула:

— Сам знаєш, раніше я не розуміла цих твоїх білесеньких кучерів та кришталевих оченят, янголятко. А зараз кажу: вб’ю, якщо щось зміниш. Окрім естетичної насолоди, зрештою, це і козир: ніхто не здогадається, який чорт ховається за ними… Йди вже. — Мішель махнула втомлено доглянутою кистю. — В мене багато роботи… І — так, Денні, мені теж шкода.