Ти почула лише те, що хотіла почути

ОЛЕГ

А позаду Надійка уже повідомляла адресу справжній поліції.

– Хуліганський напад на майстра, що починяв замок. Так. Кров, Так, намагаємося затримати. Але я його і так знаю. – чув я крізь бухання пульсу у вухах.

Тут Денис спробував прошмигнути між мною і поруччям, але я заштовхнув його в передпокій і причинив двері.

– От сміху буде, якщо він зачиниться там з жертвою. – сказала Надійка, підійшовши до мене впритул і прислухаючись до мертвої тиші за дверима. 

Але нічого подібного не сталося. Тобто Денис сам відчинив двері поліції, яка прибула на диво швидко.

І якби не Надійка, наряд міг би розгубитися. Бо ми з Денисом майже слово в слово повторили однакову історію. Тільки в одній нападником був він, а в другій – я.

– Що ви їх слухаєте? Он дядько майстер прийшов до тями. У нього питайте. – сказала старшому з бригади моя асистентка.

– Я протестую. –  заявив Денис так впевнено, немов його кожного дня затримували через те, що він когось б’є по голові до крові. – Людина після травми може нести шопопало.

– Нічого. Я вам сама розкажу, що чула. І Олег розкаже. Потім дядька спитаєте. І побачите, хто каже правду.

– Та вони змовилися! – обурився Денис. – Чого вирішилися? Ви ще не знаєте, хто я. Та в мене такі родаки! Роботу хочеш втратити? –  попер напролом Денис.

–  А ну тихо всі. – неголосно, але вагомо заявив старший поліціянт. Старший роками, бо я не розбираюся у їхніх званнях. – Відповідайте по черзі.

А що нам? Ми відповіли, майстер підтвердив. Надія ще додала про вчорашню пригоду, коли у неї випав з пам'яті шматок вечора. І що Денис отримав від неї відмову. 

– Ми з ним тепер ніхто. Я не збиралася його пускати в квартиру. – сказала вона. – І взагалі я його зовсім не знала, як виявилося.

Тут Денис стрепенувся і щось поніс про ревнощі, кохання й все таке.

– А ви вкрали її візитки з кишені від великого кохання? Вона ж тоді ще не встигла вам відмовити. – єхидно поцікавився я. Бо чого це він буде зображувати мажора, а я толерантно обтікати?

Старший коп кивнув. Ми все підписали, і Дениса кудись повезли. А нам сказали нікуди не виїжджати. Бо оцей красень схожий на одну особу, яку давно розшукує поліція. І ми потім ще мусимо прийти для ґрунтовних свідчень.

Майстра повезли на медогляд. І ми нарешті залишилися самі у квартирі. Я дуже методично обшукав крихітну кімнату, коридор, кухню й санвузол. Але нічого схожого на тайник, флешку чи ще щось підозріле не знайшов.

Надійка дивилася на все це з дивану і час від часу радила подивитись то в банках з крупами, то тюбиках із зубною пастою і баночках з косметикою. 

Було не дуже зрозуміло, то вона хоче допомогти чи сміється з мене.

– Тепер я нарешті можу спокійно залишитися вдома. Як же гарно, коли все навколо своє і ніхто не зайде не постукавши. –  сказала моя асистентка, неймовірно мене образивши й здивувавши. 

Найбільше дивувало те, що вона радіє можливості жити в крихітній кімнаті панельного будинку, де чути кожен стук з квартири поряд. І навіть просто зараз не просто стук, а звуки сварки й жваве обговорення інциденту, що тут тільки що відбувся. 

Я тут пробув годину, і то уже хочу прибити тих галасливих сусідів. 

– Як тут взагалі люди живуть і досі ніхто нікого …  - спіймав себе на думці про власну незагартованість побутовими труднощами. – А в Надії нервуха будь здоров. 

Ну і звісно дуже вразила впевненість цієї дівчини у власній безпеці, хоча її легковажність мала б уже перестати мене дивувати. 

А обурило те саме, що і здивувало. 

Хоча я не схотів довго замислюватись над тим, що вона хоче жити далеко від мене без нагляду і, чого вже там, контролю. І без регулярного здорового харчуванню. Тому що це б нагадувало одночасно те, як до мене ставиться бабуся, і ще щось дуже тривожне. Яке наступає на мою свободу, а її я ціную понад усе. 

Здається. 

Тому я висловив суперечність мого ставлення з таким напрямком її думок, виразно покрутивши пальцем біля скроні.

– Не можу сперечатися про принади усвідомлення найменших подробиць інтимного життя сусідів. – сказав я, внутрішньо скривившись від власного пафосу й лицемірства. – Ти й у ванній зранку підслуховувала. Практична філософія вчить нас, що вподобання, як і фломастери, на смак і колір у всіх різні.

– Але? - спитала вона.

– До чого тут але? – розсердився я, бо вона збила мене з думки.

– До того, що у мене враження якоїсь незавершеності вашого висловлювання, бос.

– Ми знову на ви?

–  Як це знову?

– Ну зранку наче… –  з сумнівом спробував я пригадати нашу довірчу і теплу розмову на ліжку, але її голі ноги згадалися значно яскравіше. Я, здається, почервонів, наче вона могла здогадатись про цей спогад.  

– Я ж до тебе звертаюся не формально. – уточнив причину подиву.

– То ви. Ви мій бос і можете сказати бабусі, що тут тільки що і ще раніше сталося. Бо ви схожі на того, хто охоче все пояснює бабусям. –  звинувачувальним тоном випалила вона.

– О, почалося. Чим це я схожий?

– Тим, що через ваші дуже наукові бесіди з моєю бабусею вона через вас мене знову контролює. І я не збиралася їй розповідати про Дениса ніяких подробиць. А тепер вона взнає, що я мало не зібралася народити дитину з генами кримінального злочинця.

– Не перебільшуй. – відмахнувся я. – Скоріш просто хулігана і шахрая. Може й злісного. І до речі саме через це тобі тут не можна залишатись. Бо він схожий на психа ще більше, ніж на скамера.