Давай, ноги в руки

ОЛЕГ
– Найшла з ким порівняти. – сердитіше, ніж збирався, докорив я асистентці. – Думай, що ляпаєш. Я не він. Не ейджист. Не переймаюся тим, що старість колись настане. Глянь на мою бабусю. Чи хоча б на свою. 

– А от я переживаю. Вони незаміжні, наші бабусі, і не збираються заміж. Їм нема чого перейматись через вік. От тільки для заміжжя з дорослими й статусними чоловіками вік важливий. –  вона смішно надула губи, як дитина, що сердиться на тупих дорослих. Бо вони не розуміють простих речей.

– А я от переживаю, що ми тут садимо і тягнемо час. – перервав я її дівчачі фантазії, які вона могла насипати мене у вуха, як з мішка. – До завтрашнього ранку ти не дуже постарієш. Просто декому не хочеться чергувати під дверима, коли Денис прийде їх ламати.

– А ти що, не повідомив поліцію? – її здивування було надто щирим, щоб я в нього повірив.

– Як же технічно ти вмієш падати на хвіст, асистентко. Квартира твоя. 

– Не моя.

– Нехай. Ти там живеш, а твій колишній там щось забув. Таке, про що не може тебе спитати й тому зображує оте люблю люблю трамвай куплю.  Як хто я в цій ситуації сповіщатиму поліцію і про що?

– Як мій бос. – пояснила вона, як тупому. – Про замах на життя асистентки.

– Ти не знаєш, що на це кажуть в поліції?

– Прикмети питають?

От просто заздрісно на таку святу простоту.

– Коли вб’ють, тоді й приходьте. От що вони кажуть.

– Нічосі. – тільки подив і ніякого протесту проти такого недбальства. Монстр, а не дівчина. – Тоді що виходить? – вимогливо спитала вона.

– Тоді виходить, що ближче до ночі Денис прийде з майстром відчиняти двері у твою квартиру. Бо вважатиме, що ти там сонна і беззахисна.  А може майстрові й не знадобиться відчиняти. Денис натисне на дзвінок, і ти відкриєш.

Надійка мерзлякувато повела плечима. 

– Ну вже ні. Мені ще вчора не сподобалося, як легко  забулося кілька годин з життя.

– Оце точно. На тебе чого тільки не можна повісити з того, що відбулося за ті кілька годин. Хоч крадіжку, хоч вбивство. Відбитки пальців залишить, доводь потім, що ти не верблюд.

– Так що тепер робити? Я не піду одна. – заявила вона, наче я її туди посилав саму.

– Підеш. І не будеш відчиняти нікому. Навіть мені. А я на поверх вище або нижче сховаюся і притримаю його, поки ти викличеш поліцію, коли він почне ломитися у квартиру.

– Не почне він нікуди ломитись. Він з майстром прийде, той і відчинить. 

– Не вигадуй. Майстер що, буде відчиняти, якщо ти скажеш, що не бажаєш впускати їх у квартиру? Я передумав. Тобі не можна довіряти перемовини з шахраєм. Заговорить зуби, зіб'є з пантелику.  Ти не будеш у квартирі, А станеш біля мене й поставиш телефон на безгучний режим. Тоді вони не дочекаються відповіді й спробують зайти. Отут ти й викличеш поліцію. І їх загребуть за спробу пограбування. Досить ворожити на кавовій гущі. Давай збирайся. Мені ще машину виганяти з гаража. Нехай поліція розбирається, що він за Лось. Щоб ти не боялася. А ми подивимось, що він міг сховати в тебе.

– А майстер?

– Ну от за майстра я б непокоївся, але ж там сусіди й поліція приїде. Так що давай, ноги в руки.

І насправді нам ледве вдалося його випередити. Бо Денис придумав таке, що просто ух. Ми як раз підіймались на поверх вище, коли вони із майстром почали підійматися сходами й при цьому голосно сперечалися.

– Я не можу без хазяйки. – бурчав майстер.

– Ви хочете, щоб людина загинула? У неї епілепсія, вона не відповідає на дзвінки й уже другу добу не виходить з квартири.  Їй на пари треба. Вона відмінниця, а скоро сесія.

Надійка уже набрала в груди повітря, щоб достойно відповісти на цю брехню.  Я зробив страшні очі, щоб її зупинити. А внизу точилася суперечка.

– Без хазяйки не можу. – вперто повторив майстер. Дзвони. Може вона відчинить.

Денис натиснув дзвінок. І звісно ніхто не відчинив. 

– Та які проблеми? – роздратовано сказав він. – Можна, я наберу хазяйку, і самі з нею поговоріть. Де ж вона у мене… А, от.

Повисло розгублене мовчання. Потім Денис три рази перепросив, що турбує хазяйку в клініці, а потім розказав, що вчора ввечері говорив з Надійкою. І до речі не дуже брехав. Він нібито дзвонив спитати, як справи, бідкався, що Надійка розтягла зв'язки. І отут нібито на півслові розмова обірвалася. Хоча ніхто не сварився. Дзвонив він з вулиці, був коло під’їзду. І досі Надійка трубку не бере і не виходить. А в неї ж епілепсія. 

– Як не знаєте? –  аж скрикнув цей шахрай. – Може там уже охололий труп. Так майстер поруч. У нього ж є запасні ключі. Або я оплачу новий замок. Так, обіцяю, майстер свідок. От. Тримайте. – після паузи сказав Денис майстру. – Я не збираюся робити копію з ключа. Просто ви відчините, ми зайдемо. Якщо все в порядку, попрощаємося чемно. Я заплачу за витрачений час. Якщо ні, викличу швидку, заплачу вам і теж попрощаємося. Я навіть в руки того ключа не братиму. Домовилися?  

Майстер довго розводився про те, що все під відповідальність хазяйки. А потім двері зарипіли, і майже одразу щось гупнуло й почувся стогін. 

Я збіг сходами, майже злетів, наче метелик чи кажан. 

І в освітленому чотирикутнику дверей побачив високого і ні разу не  хирлявого хлопця. Той схилився над чоловіком середніх років у світло-сірій куртці. Штанина майстра задралася майже до коліна, шапка валялася перед дверима. Він лежав на вході у квартиру, як зламаний манекен. В тьмяному світлі з коридору і сходинкового майданчика було видно, що його куртка вимазана кров’ю, яка капала з коротко стриженого волосся майстра.