– А нічого я не пам’ятаю. – з викликом сказала Надійка. – Навіть про те, що то він мене на руках доніс до травмпункту, знаю від лікаря. Пам’ятаю, як забігла в перехід, а там темно. Жодна лампа не горить. Тобто виходить – я уже спустилася. І не було сходів під ногами, щоби об них спотикатися.
– Він міг підійти зі спини й дати тобі щось нюхнути, тільки нащо? – потер я лоба. – Він же хотів з тобою помиритися, а як миритись, коли ти у відключці? Він женіби продуманий тип.
– А тоді чому в мене з кишень все повипадало?
– Ну тебе ж на руки взяли.
– Не думаю. Він може й настільки сильний, щоб нести мене на руках вгору по сходах. Але не настільки, щоби потім ще два квартали до клініки.
– Ну то і я не настільки сильний… – і тут до мене дійшло. – Ти хочеш сказати?
– Я хочу сказати, що у мене куртка абсолютно чиста. Не така, як буває, коли впадеш в переході, де насипано піску з сіллю, щоб люди не ковзали. І що я тільки зараз про це подумала. – вона потерла обличчя, досі бліде із синюватим відтінком під очима. – У мене в голові тільки на ранок прояснилося, сам бачиш. А головне, Денис, якщо витяг все з кишень, витяг і ключ. А потім подзвонив і про ключ щось питав. Пам’ятаєш, я ще сміялася? Уявляла, як він лазить під сходами й шукає ключ від квартири, який не від квартири.
– Від квартири, де гроші лежать. Отак правильно.
– Нема там грошей. Я ж йому все, що було, позичила, коли він в карти програв.
Тут я зрозумів, що наб’ю собі ґулю на лобі феспалмами, якщо не вимкну емоції у відповідь на перелік її дурощів. Як Сичиха взагалі випустила з дому це пташеня, яке вважає себе великим альбатросом?
Ця мокра курка досі не бачить ніяких проблем у своїй легковажній щедрості й виборі оточення. Як можна було серед мільйонів киян натрапити одразу на двох аферистів?
Якби я додумав тоді все до кінця, то можливо хоча б половини того, що з нами потім сталося, ніколи б не трапилося. Але я не додумав, бо ця дівчина, що лежала горілиць поперек ліжка, завжди перетягала мою увагу з думок на … гм., теж думки. Але не про те, що я думав до цього. І навіть не зовсім про те, що вона говорила.
А її знову розібрав сміх.
– Денис, мабуть, сьогодні у мене на сходах ночував, прикинь. Думав, що я вдома і не відчиняю. – вона затулила рота рукою, і до мене дійшло, що той її сміх інакше не хотів зупинятись. Очі Надії знов стали великі й перелякані.
Оце так перепади настрою.
– Знаєш, насправді мені все страшніше. – прошепотіла вона. – Він, мабуть, маніяк. Так нормальні не поводяться. От ти б, якби тобі ніде було ночувати, хіба не обдзвонив би приятелів і рідною, або хоч пішов би на вокзал, а дістав десь якийсь усиплятор і сховався в переході? І там чекав на колишню, щоб потім спектакль влаштувати. Уяви, я не падала, а нога вивихнута і болить. Значить він мене не ніс. Я сама йшла, була не в собі, не бачила, куди ступаю, тому й підвернула. Й все одно йшла за ним уже з вивихнутою ногою, бо не відчувала болю.
Я кивнув, бо дуже добре уявив ту сцену. Одна дурепа безтямно вчепилася в руку колишнього, а він тягне її, куди хоче.
– Значить я не тямила себе і не бачила, куди ступаю. А тепер нарешті дійшло. Ми з ним насправді від переходу йшли не до клініки, а до мене – додому. І він, мабуть, просто вимушений був мене завести до травми, бо уже йти не могла, а дотягти аж до парадного і потім на третій поверх не мав сили. Точно тобі кажу, він збирався потім все одно мене якось доправити до кватири.
– Якось надто зловісно. – я був вимушений згодитись, що так дійсно могло бути, В кіно про маніяків, наприклад. Але визнавати, що насправді все так і було, зовсім не хотілося.
– Ще і як зловісно. – вбито прошепотіла вона.
– Тільки знаєш, мабуть, насправді все якось не так. Бо на експромт зовсім не схоже. І часу багато було на все треба. Отой усиплятор ще піди дістань. А поки дістаєш, можна тебе проґавити. Бо звідки йому було знати, коли ти побіжиш в маркет? І легенда його така на вигляд проста й логічна. Типу охолов, подумав і схотів все мирно порішати. А ти уже в паніці.
– Він хоче мене вбити, кажу тобі! – замолотила вона кулаками у мене по грудях. – Може він маніяк, який вбиває вагітних від нього жінок? Чи просто жінок, коханок, які набридли. Прикинь, бабуся ж не одразу взнає, якщо я пропаду. Хазяйка в клініці, Таська не дзвонила б в Крижин, навіть якби могла знати.
– Ну насправді звучить досить… – говорив я повільно і розважливо, але не від впевненості, що то все маячня. А щоб на ходу вигадати, як її заспокоїти. Бо ті перепади настрою були якісь зовсім неприродні. До вчора вона така не була.
Тут задзвонив її телефон, Надійка схопила його й одразу впустила, на щастя не на підлогу, а поруч із собою. Подивилася на номер, кивнула сама до себе і прийняла виклик. Але не ввімкнула гучність.
– Так. Ну. Відсоток ніколи не зайвий. Знайомі? Може. Не варто дякувати. Якщо все вийде, я із задоволенням. До побачення.
Вона підняла на мене погляд. Очі знову були на мокрому місці.
– Це майстер дзвонив. Сказав, що винний мені за клієнтів. Йому уже двоє подзвонили. Спочатку чоловік дзвонив, потім жінка. Чоловік запросив поміняти двері. А жінка – замок.
– І що?
– І нічого. Крім того, що ми з тобою уже вияснили. Я не губила візиток і нікому їх не давала. А майстер мені подякував за рекламу. Значить йому сказали, що візитки взяли в мене.
– Точно. – я відірвав погляд від резинки її светра, що знов повільно повзла від колін вгору. – Тоді один з тих, що дзвонив – Денис. А друга – його дівка, з якою він посварився. Хоча як він посварився…
– Ну або сказав, що посварився. – сердито перебила Надійка.
– Знаєш, ти тільки не бійся і не ображайся. – обережно почав я, згадавши, що вийшло через невчасно піднесене дзеркальце. – Він не тебе домагається. Не тому, що знайшов кращу. А тому, що йому нащось дуже треба до тебе в кімнату. І в нього є спільниця.
Відредаговано: 21.01.2025