Бабуся просто сказала правду

ОЛЕГ
Ситуація стала критичною. Вона ж наша гостя і ми з нею партнери. А я захопився дрібною помстою і протупив. Втратив пильність. 

Раптом десь позаду почувся голос бабусі.

– Костику, зараз же відійди від нашої гості на три кроки. Сядь і випий води. Треба було занести тобі сніданок в кімнату. Моя провина, не подумала, що у тебе аж тиждень не було нової пасії. 

Костик випустив капюшон і комір Надійки й з жахом подивився на справу своїх золотих рук. 

Наша гостя стояла боса, простоволоса, в розчахнутій на грудях піжамі й з жахом дивилася на кандидата у чоловіки. 

А що вона собі думала? Сімейне життя не цукор. Могла б уже і сама здогадатись по своїй матері й бабусі.

І от же ж – знову! 

Тут був я, знайомий, звичний і думаю, надійний. Ще і її бос, бо все ж оплачую її бездіяльність. При тому, що поки нічого на свою зарплату вона не зробила.

І на кого ж наша гостя дивилася в пошуках підтримки й допомоги? 

Правильно, на бабусю. Вдячно так дивиться. Але без зайвої запопадливості.

– Дякую і прошу вибачити. – принцеса на горошині посміхнулася королеві-матері, тобто тещі потенційного нареченого. – Ми з Олегом Миколайовичем як раз збиралися вчора привезти дещо з моїх речей, але я підвернула ногу, і все довелося відкласти. Прошу вибачення за завдані незручності.

Бабуся кивнула, ніби нічого дивного в тому, що асистентки  асистентів не просто існують в природі, а й мають перебувати вдома у боса – босі, простоволосі й в одних піжамах. О, я перепрошую, ще в куртках.

А от її черевик залишився десь там, в клініці. І тепер вона демонструвала всім перебинтовані щиколотку, ступню і крихітні пальці, що визирали з пов’язки.

– Ви можете ходити? –  світським тоном запитала бабуся, наче могла уявити, як Надія спустилася сюди з другого поверху на крилах янгола.

– Можу, хоча мені сказали сьогодні не напружувати зв’язки.

– Тоді сідайте. – тоном королеви-матері звеліла бабуся. – Олеже, допоможи дівчині. А Костику краще сісти на протилежному кінці столу. І нікого не лякати своєю провінційною галантністю. – бабуся зло сяйнула окулярами на Костика. Той все ще стояв ні в сих ні в тих коло Надійки і явно намагався уявити, що ж там прикривають дівочі руки. 

В нього мало слина не капала з привідкритого від захвату рота. Я його таким  ще ніколи не бачив.

От же ж старий козел.

Бабуся ще раз глянула на мене, я під її суворим поглядом підкотив крісло до своєї асистентки. Надія майже впала в нього, прикриваючи руками те, що уже неможливо було прикрити такими невеличкими долонями. А в того Дениса губа не дура. Костикові невимовно пощастило.

І чого це я відчув заздрість? Адже сам згодився, що між нами нічого не може бути. 

І сам їй пообіцяв принца. 

І в мене є Світлана. Щоправда, ми посварилися. Але з оцією дівчиною ми, здається, вчора посварилися теж?

– Це надія Чайка, моя асистентка. бабусь. –  згадав я про ввічливість, але забув, що Надія уже про це повідомила. – А це моя бабуся, Олександра В’ячеславівна. Вона…

– Для своїх Олеся. – перебила мене бабуся, ввігнавши в ступор стрімким розширенням кола тих. кому дозволено так до неї звертатися. – Одну хвилинку. Я зараз принесу вам щось перевдягтися. – похитала головою бабуся. – І дійсно краще б вам замовити сніданок в ліжко. Та я ж не знала, і ви не знали. Тепер вам немає сенсу напружувати зв’язки підйомом на другий поверх. І Костик все одно ще й не таке бачив. Причому в основному не таке. Він у нас, знаєте, дуже досвідчений… фахівець. Хірург і старий знавець дівочих принад. Він зазвичай надзвичайно щедрий до нових знайомих, особливо молодших за нього на двадцять років. Тільки зараз має деякі труднощі з ФІНАНСАМИ.  АЛЕ МИСКА СУПУ У МЕНЕ ДЛЯ ЗЯТЯ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ. Навіть якщо він ще кілька років не зможе за неї заплатити.

Ого. Невже бабуся перекрила Костикові кисень і поставила на лічильник? Ха. Ну і правильно. Нехай відробляє завдану шкоду. Хоча це зробить його не таким привабливим в очах Надії. 

Ну і що? 

Ніхто не змушував його просадити піврічний прибуток клініки на якусь аферистку. Тільки повний ідіот міг злити в унітаз таку суму через ту Антоніну.

І я не його няня, щоб витирати соплі й виставляти у вигідному світлі перед дівчатами.

Костик вовком глянув на бабусю, яка тільки що нижче плінтуса опустила його рейтинг в очах красивої й безпомічної дівчинки. 

А я на мить відчув холод по спині. Дуже чітко уявивши, що так само як зараз блиснули очі, блищить скальпель в його руках. І безпомічну бабусю, якій нікуди тікати. 

Хоча якщо скальпелі будуть в обох, то ще невідомо, хто від кого тікатиме.

А що. Життєво. 

І хто йому лікар? Бабуся просто сказала правду.

– А ви б що хотіли, дитино? – незворушно спитала бабуся, явно маючи на увазі вибір між равіолями зі шпинатом і японським омлетом. 

Невже вона не бачила, що Надія хоче провалитися крізь землю від збентеження? 

Але в міру того, як бабуся говорила, моя асистентка помітно заспокоювалася.

– Я б хотіла перевдягтися, якщо є в що. Бо зараз нічого не тямлю від сорому.

При цьому Надійка тактовно не дивилася на Костика. А краще б подивилася. Побачила б скляний погляд і судомно затиснутий в руці ніж для масла. Ну чисто маніяк з малобюджетного кіно, що побачив безпомічну жертву.