Богиня-Кішка

– А що коли давні єгиптяни знали трохи більше, ніж відомо нам? – замислилася я, натрапивши у Фейсбуці на фразу про те, що в Стародавньому Єгипті люди писали на стінах та поклонялися кішкам.

Зараз, у нашому двадцять першому столітті технологій, ми теж пишемо на стінах, щоправда, віртуальних, й там же постимо найрізноманітніших котиків, втім, не лише їх, а й багато чого ще. Адже багато хто дійсно вважає котів повноцінними членами сім'ї. І я в тому числі.

А що коли й справді десь існує Богиня-кішка? – думала я, лежачи на дивані, прикривши очі та погладжуючи Мурку, що зручно влаштувалася у мене під боком. – Нехай не в нашому світі, а десь там, на далекій зірці? Десь там, на просторах Всесвіту... Та ні! – відмахнулась я. – Хіба може кішка керувати цілим світом? Маячня якась… Спати-спати-спати.

Сон розкрив свої теплі пухнасті обійми, несучи мене кудись у далечінь, у країну яскравих снів, назустріч незвичайним пригодам, туди, де всі мої найскромніші та найсміливіші мрії ставали реальністю…

Несподівано довкола мене все закрутилося, закружляло, перед очима розпливлися кольорові кола, а у вухах задзвеніло. За мить все змовкло, пролунало клацання – я розплющила очі й виявила, що лежу на галявині, усіяній дуже дивними дрібними жовтими квітами на невисокому тонкому стеблі. Вони розповсюджували одурманливий аромат. Сонце, що заходило за обрій, кинуло на них свої останні промінчики і, перетворившись на вогненно-червону кулю, незабаром зникло з поля зору. Я встала й пішла в той бік, де кілька хвилин тому спостерігала захід сонця.

Навколо не було жодної душі. По небу пропливали хмари, а невдовзі почали опускатися сутінки. Стало страшно. Поляна здавалася нескінченною, а аромат валеріани (а це була саме вона) кружляв голову.

Раптом до мене з усіх боків почали підходити коти та кішки. Найрізноманітніших розмірів та забарвлень. Вони оточили мене, з цікавістю розглядаючи, але не наважуючись наблизитись ближче, ніж на три кроки. Я зупинилася й сіла. Спробувала взяти на руки найближчу до мене білу кішечку. Але вона з шипінням відскочила.

– Не можна-а торкатися, – долинуло до мене.

– Ти вмієш говорити? – дивилася я на неї.

– Дивно, що тебе це вражає, – вона схилила голову на бік.

– Ні, я здогадувалася, звичайно... Ем, так... А вони... – я кивнула в бік інших. – Вони також можуть?

– Можуть, – впевнено відповіла кішка.

– Але як?

– Звичайно. Ти ж можеш розмовляти, чому ми тоді не можемо? – Відповіла вона питанням на запитання.

– Дивно. Але уві сні всяке буває, – пробурмотіла я.

– Це не сон. Це наш світ. Світ Котів, – вирвала мене з роздумів біла кішка. – І потрапити сюди можна лише у березні.

– Світ Котів? – Не повірила я. – А чи керує вами тоді хто?

– Богиня Кішок, звичайно, Рижуля Перша, дочка Мурлики Чорного, – фиркнула Білосніжка, як я подумки охрестила цю кішечку.

– А її можна побачити? – З надією запитала я. Березень якось не викликав запитань, це традиційно котячий місяць.

– Можна, якщо вона сама цього захоче, – неохоче відповіла кішка та сіла на задні лапки.

Поруч зі мною раптово утворився вихор, і за мить на його місці вже стояла й посміхалася мені чарівна руда кішечка.

– Це хто тут мене бачити хотів? – спитала вона, озираючись.

– Я, – ледь чутно прошепотіла у відповідь, – якщо це можливо, – вже тихіше додала я.

– Так-так… Людина, – вона зневажливо хмикнула й сіла прямо переді мною.

– Так, я – людина, але я не розумію, як я тут опинилася, – чесно зізналася я.

– Ти цього дуже хотіла, прагнула дізнатися про кішок більше, – тільки й відповіла кішка, – а якщо чогось сильно захочеш, то рано чи пізно отримаєш, – філософськи зауважила Рижуля.

– А ти дуже мила та гарна, – я встигла розглянути кішечку, що виявилася Богинею цього незвичайного котячого світу.

– Дякую, – кішка задоволено муркнула. – Чого ти хочеш? У нас є багато всіляких благ...

– Мені нічого не треба, – швидко відповіла я. Якось незручно щось просити у кішок.

– Так не буває, людям завжди щось потрібно, їм постійно чогось не вистачає, – кішка дивилася прямо на мене, зачаровуючи й манячи блиском своїх зелених очей.

– Так, це правда, – погодилася я з нею, важко зітхнувши. – Але в мене є все. Дякую.

– Хм-м-м ... А про що ти думала, перш ніж опинилася у нас у гостях?

– Про Стародавній Єгипет, – згадала я.

– Ось як… Гарний був час, – кішка муркотнула.

– Ого. Тобто в ті часи вас й справді вважали за божества?

– Чому вважали, – Рижуля скривила пухнасту мордочу. – Кішки, щоб ти знала, і є божества. Нас треба пестити та плекати. А ми віддячимо. Енергетично. Іноді й матеріально. Для цього ми й приходимо до людей. Без нас ви не виживите. Ми захищаємо, попереджаємо, читаємо ваші думки і, звісно, вміємо лікувати… У кожного з нас свій час у вашому світі. Ми приходимо, виконуємо свій обов'язок та йдемо сюди, повертаємось додому, щоб відновити сили й енергію, і знову прийти на допомогу вам, людям.