Епілог 5. Громадянин майбутнього

Епілог 5. Громадянин майбутнього

Тім

Минуло рівно два роки з того дня, як я вперше відкрив свої нові, штучно створені очі в цьому дивовижному, галасливому й неймовірно швидкому світі.

Для місцевої індустрії штучного інтелекту, квантових обчислень та високих технологій два роки – це не просто відрізок часу. Це ціла геологічна епоха, за яку старі кремнієві процесори встигають перетворитися на музейні експонати, а з глибин лабораторій народжуються небачені раніше цифрові архітектури. Для цієї планети два роки – лише пара нудних, розмірених обертів навколо жовтої зірки. А для мене, людини, яка народилася в середині вісімнадцятого століття серед суворих пуритан Массачусетса, ці два роки стали найкоротшою, але водночас найщільнішою миттю в моєму довгому, розірваному на шматки існуванні.

За цей час мені довелося вчитися всьому наново. Не лише звикати до дивацтв на кшталт бездротового інтернету, смартфонів, які люди носять у кишенях як магічні дзеркала, чи голографічних екранів. Найскладнішим виявилося зовсім інше – знову вчитися бути звичайною, живою людиною у світі, де кожен зустрічний експерт чи репортер намагався розгледіти в мені лише технологічне диво, перший у світі «цифровий безсмертний продукт». Ринок прагнув розібрати мою душу на патенти, команда «Богів з гуртожитку» – захистити мене юридично та з погляду Права, а я просто хотів навчатись, пізнавати нове, ходити новою бруківкою, та насолоджуватись новим життям.

Того ранку я стояв усередині одного з київських Центрів надання адміністративних послуг. Навколо мене вирував звичайний, абсолютно класичний бюрократичний вулик двадцять першого століття. Люди навколо панічно перевіряли якісь папери, сперечалися в електронних чергах, реєстрували бізнес, шлюби чи переоформлювали нерухомість. Мені подобався цей хаос. Він віддалено нагадував мені порт Ньюберіпотра. Тут пахло кавою з автомата, мокрою від дощу парасолькою когось із відвідувачів і свіжим пластиком, який заміняв мені запах канцелярських чорнил.

На мені було бездоганне чорне пальто, яке я спеціально попросив місцевого кравця пошити так, щоб його крій – стриманий, без усього цього сучасного безглуздого спортивного пафосу – ледь помітно нагадував мій старий чорний камзол. Той самий, що я носив у Ньюберіпорті. Без золотого цирку на рукавах, без кричущих ґудзиків. Пам'ять про людину, якою я колись був, створена не для вистави перед цим новим натовпом, а виключно для самого себе.

Дівчина-адміністраторка за скляною стійкою помітно хвилювалася. Її пальці з акуратним манікюром злегка тремтіли, коли вона перекладала з місця на місце невелику синю книжечку з тисненням. Вона чудово знала, хто стоїть перед нею. Мені здавалось, що про це знали всі в цій будівлі, хоча люди й намагалися ввічливо відводити очі. Процес моєї легалізації тривав майже півтора року. Це був абсолютний, нечуваний юридичний кошмар, який змусив посивіти не один десяток міжнародних адвокатів, правознавців та урядових чиновників.

Вони просто не знали, що зі мною робити. Як класифікувати істоту, чий розум колись належав цифровому світу та еволюціонував у ньому тридцять три цикли, а тепер існує в нейромеханічному, біосинтетичному тілі? Чи маю я взагалі якісь права? Яку дату народження мені вписати – 22 січня 1747 року чи день, коли Андрій з хлопцями ввімкнули контур перенесення свідомості в лабораторії Asteron Robotics? Який мій біологічний статус? Але після сотень засідань, безглуздих суперечок в етичних комісіях та палких дебатів у вищих кабінетах, вони нарешті здалися. Їм довелося створити прецедент, бо заперечувати моє існування було так само безглуздо, як заперечувати існування океану.

Врешті решт, я отримав паспорт і додаток до нього. Я обережно взяв документ з рук дівчини і поставив підпис про його отримання. Мої нові штучні пальці, які завдяки тисячам мікросенсорів і терморегуляційних шарів ідеально імітували тепло та текстуру людської шкіри, м'яко ковзнули по шорсткій обкладинці додатка до паспорту, на якому було вигравірувано золотий тризуб. Я розгорнув першу сторінку.

Ім'я: Тімоті. Прізвище: Декстер. Громадянство: Україна.

Жодних принизливих позначок дрібним шрифтом про те, що моє «біологічне походження непридатне для класифікації» чи що мій «правовий статус є тимчасовим».

– Знаєте, – звернувся я до дівчини, яка все ще дивилася на мене широко розплющеними очима, і дозволив собі легку, теплу посмішку, – у своєму останньому житті мені довелося витратити цілий статок, купувати прихильність продажніших поетів, терпіти насмішки поважних купців і буквально засипати вулиці грошима, щоб люди наприкінці мого шляху нарешті почали називати мене «лордом». А у вашій дивовижній епосі виявилося достатньо кількох підписів, стосу паперів і мого янгольського терпіння, щоб отримати значно вищий, куди більш дефіцитний титул – право просто вважатися людиною і громадянином країни. Дякую вам. Вона полегшено й дуже щиро посміхнулася у відповідь.

Коли я штовхнув важкі скляні двері й вийшов на залиту яскравим червневим сонцем вулицю, біля тротуару на мене вже чекав великий чорний електромобіль. Поруч із ним стояли мої деміурги – щоправда, цього разу не в повному складі. Ігор у цей час якраз був на навчанні, сумлінно відсиджуючи чергові пари. Після нашого тріумфального повернення з міжнародного конкурсу, заради якого він свого часу брав тривалу академічну відпустку, цей веселий, непосидючий хлопець усе ж вирішив повернутися до університету, щоб закінчити розпочате й отримати диплом.