Епілог 2. Смак нової реальності

Епілог 2. Смак нової реальності

Тім

Моє знайомство з цією реальністю почалося без гучних промов чи вітальних церемоній від тих, хто колись звертався до мене з-поза меж досяжного. Першим істинним одкровенням стала звичайна вода.

Її кришталева прохолода торкнулася піднебіння, ковзнула горлом і розлилася в грудях, принісши приголомшливе усвідомлення: моя нова плоть жива. Вона відгукувалася на дотик, дихання й навіть на вагу власної долоні. Колись я згодом, для перевірки, куштував вишукані вина та солодкі сиропи, хоч мені і пояснили, що розпізнання смаку це своєрідна імітація сприйняття, та для мене це не відчувалось чимось штучним. Я дійсно відував смаки та розрізняв їх відтінки та тонкі елементи післясмаку.

У мене нарешті з'явився час на дослідження нового, незвіданого і світ, з якого більше не треба було тікати.

Першу склянку води, яку я скуштував, мені подала Марія. Андрій стояв поруч і дивився на мене, як архітектор дивиться на міст, який щойно витримав перший крок. Олег рахував очима все, що тільки можна рахувати, його погляд пронизував мене і простір навколо своєю уважністю. Дмитро, здається, уже подумки складав список ризиків мого нового існування. Ігор посміхався, і я відчув що жарт уже засів у нього на язику, але виховання й страх зіпсувати мить тимчасово перемогли.

Я впізнав їхні голоси задовго до того, як зміг повірити власним очам. Андрій. Марія. Олег. Дмитро. Ігор. Мої Деміурги. Замість холодних божеств із мудрістю зірок у зіницях, переді мною стояли виснажені люди. Їхні обличчя світилися сумішшю тріумфу та тяжкого усвідомлення відповідальності за скоєне диво. Парадоксально, але витягти душу з іншої реальності здатні не лише вищі сили, а й звичайні генії, яким просто критично бракує інстинкту самозбереження та гальмів творчого мислення, яке вони втілили у реальність.

Деміурги виявилися людьми. Втомленими, живими, з червоними очима від недосипу, з руками без сяйва, з обличчями, на яких читалися страх, радість, виснаження й відповідальність, яка з’являється в тих, хто одного дня зробив неможливе, а потім збагнув, що тепер із цим доведеться жити і нести наслідки свого відкриття.

Я уявляв їх іншими. Вищими. Холоднішими. З поглядом, у якому видно креслення зірок і механізм душі. А вони стояли поруч і сперечалися через якісь речі типу протоколи, температуру, сенсорну адаптацію й мою здатність нормально ковтати воду, яку мені дала Марія.

Пізніше я дізнався, що для всіх інших вони були науковцями, переможцями конкурсу, командою, яка проходила по спискам як 17-UA-K, але  носила назву “Боги з гуртожитку”, сама назва для багатьох звучала як жарт, доки світ не побачив результат. Для мене вони все одно лишилися Деміургами. Не через силу. Не через страх. А через факт того, що ці люди створили світ.

Світ, у якому я жив. Дуже довго жив. Народжувався, помирав, старів, сварився, любив, брехав, сміявся, вигравав, програвав, ненавидів, чекав і втомлювався. Хтось у цьому світі називав те місце цифровим середовищем. Інші казали “симуляція”, «Пісочниця». У їхній пресі любили різні назви, деякі короткі, а інші – схожі на юридичне заклинання для людей, які бояться коротких слів.

Я назвав би світ з якого я родом паралельною реальністю.

Бо світ, де душа встигає прожити тридцять три життя, заслуговує на більше, ніж коротку назву: “модель”. Модель не має запаху моря. Модель не залишає в пам’яті обличчя дружини, яке ріже гостріше за ніж. Модель не вчить боятися ранку після смерті, коли ранок починаєтсья у тілі десятирічної дитини. Мій старий світ був справжнім настільки, наскільки справжньою буває біль.

А цей світ був більшим і меншим водночас. Перші дні я вчився не стільки жити, скільки вірити дрібницям. Стілець тримає вагу. Підлога холодніша за килим. Ковдра має тиск. Склянка залишає прохолоду на пальцях. Двері відчиняються тихо. Серце б’ється рівно. Дихання підкоряється, хоча воно тепер частина складної системи, а не м’ясної біологічної машини, яка стільки разів тягла мене від народження до смерті.

Мені пояснили моє тіло. Точніше, спробували пояснити.

Циркуляційна система, нейроморфна матриця, енергоблоки, сенсорна шкіра, метаболічний модуль, адаптивні контури, голосовий тракт, моторні вузли. Я слухав уважно, бо повага до людей, які зібрали тобі нову плоть, вимагає бодай робити вигляд, що ти не тонеш у їхніх словах на третьому реченні. Хоча я таки тонув.

Врешті решт, Андрій сказав простіше:

– Тіло зроблене так, щоб ти міг відчути його своїм, але все одно доведеться трохи звикати.

Оце я зрозумів.

Бо саме так воно й працювало. Новий дім. Ще чужий за плануванням, але вже мій за правом присутності. Я ще не знав, де в ньому скрипить підлога, яка кімната найтепліша й де ховаються протяги, але ключ уже лежав у моїй руці.

Першої ночі я майже не спав, хоча тіло передбачало відпочинок і сон для підтримання мого морального стану.

Через тиждень адаптації, нам дозволили покинути це місце і моїми провожатими у цьому світі стали ці люди-деміурги.

Через пару днів ми прибули в Україну, на «Базу», на приватному літаку, приватним рейсом, який організувала компанія Asteron Robotics.

«База» – так вони називали місце, де жили, працювали, сварилися, рятували мене, створювали світ, захищали світ від власної геніальності й, судячи з вигляду меблів, часом спали там, де впали. Я очікував, що після перемоги на тому конкурсі, результатом якого стало моє тіло і я в ньому, вони переберуться у щось більш гідне Деміургів: скляні башти, дорогі квартири, окремі лабораторії з видом на місто. Все це я бачив з вікна літака, коли ми підлітали до Київа. Після того, як вони виграли великий конкурс в них були грощі. У цьому світі гроші пахнуть інакше, але я швидко впізнав їхній характер.