Глава 61. Усмішка, що дійшла до очей

Елізабет Фротінгем

Після тієї розмови Тімоті ще кілька років жив майже так, як жив раніше. Принаймні так це бачило місто. Він усе ще сварився зі світом, роздавав різкі фрази, дратував пристойних людей самою своєю присутністю, говорив про власну велич, стежив за своєю книгою, ображався на дурнів, які читали її лише заради сміху, і часом вимагав від поетів такої хвали, від якої навіть дерев’яні статуї в саду мали б зніяковіти. Але я вже знала: це була не та сама гра. Він рухався всередині свого образу, як актор у старому костюмі, що давно став тісним. У ньому ще лишалася звичка бути лордом Декстером, та вже не лишалося того задору, з якою він колись кидав виклик усьому світу.

Роки після невдалого похорону зробили його виснаженим. Не тілом – хоча й тілом теж. Його плечі опустилися, хода втратила колишню пружність, голос іноді зривався на хрип, а руки частіше тремтіли, коли він думав, що ніхто не бачить. Він став різкішим із Семуелом, мовчазнішим біля Ненсі, довше сидів у саду, дивлячись на власну статую. Часом до нього приходили лікарі, часом гадалка, часом поети, часом якісь люди з міста, яким потрібні були його гроші, його дивина або його ім’я. А він приймав їх, говорив, сердився, жартував, але після їхнього відходу довго сидів із порожнім обличчям. У такі хвилини він нагадував дім, у якому ще світяться вікна, хоча господар уже давно вийшов за двері.

Восени 1806 року він захворів. Дуже серйозно і важко захворів. Цього разу тіло справді здавало. Його доглядали найкращі лікарі, яких тільки можна було знайти. Вони приходили з уважними обличчями, слухали груди, перевіряли пульс, давали мікстури, радили спокій, сперечалися між собою пошепки в коридорі й щоразу, виходячи з кімнати, намагалися не зустрічатися зі мною очима. Я знала цей погляд. Він означав, що медицина ще присутня в домі, але надія вже почала збирати речі.

Двадцятого жовтня він раптом покликав мене. Я зайшла до кімнати, готуючись побачити виснаженого, роздратованого, майже згаслого чоловіка. Але Тімоті лежав на подушках і світився. Саме так. Не просто посміхався, не просто радів, а світився зсередини так, як не світився від того самого шостого квітня. Його очі знову стали живими. У них повернувся блиск і… радість??? Це був чистий, майже хлопчачий захват людини, яка після довгої темряви раптом побачила відчинене вікно.

– Елізо, – сказав він, і я здригнулася, бо він давно не називав мене так м’яко. – Вони дали знак.

Я сіла біля ліжка. Руки самі знайшли край ковдри, пальці вчепилися в тканину.

– Що? Хто?

Він усміхнувся, і цього разу усмішка дійшла до очей.

– Вони. Деміурги. Ті, хто був за межами. Вони не можуть говорити зі мною напряму, як раніше. Світ усе ще щільний. Але вони передали повідомлення. Все добре. Тепер, якщо я відійду, вони зможуть забрати мене. Не через двері, які ми втратили тоді. Якось по іншому, я не знаю як. Моя душа перейде до їхнього світу!

Я не одразу змогла відповісти. У мені піднялося щось дивне, болюче й світле водночас. Переді мною лежав мій чоловік. Нестерпний, жорстокий, смішний, розумний, самотній, замучений власною легендою. Чоловік, який роками був для мене тягарем і таємницею, соромом і гордістю, втомою і, хоч як важко це визнавати, любов’ю. Я не хотіла його втрачати. Ніхто не хоче втрачати того, хто стільки років стояв поруч, навіть якщо інколи хотілося кинути в нього срібною ложкою або запустити в нього тарілкою. Але водночас я відчула радість. Справжню. Бо він знову дивився не в стіну клітки, а туди, де нарешті з’явився вихід.

– Не пускай лікарів, – попросив він. –Поки я не згасну. Не давай їм тягнути мене назад мікстурами, травами, молитвами чи власною впертістю. Я вже одного разу повернувся, коли не мав. Цього разу, Елізо, прошу тебе: дозволь мені піти.

Я взяла його руку. Вона була гаряча, суха, слабка, але пальці стиснули мої з такою впевненістю, що всі сумніви в мені обірвалися одразу. У цьому ледь русі було більше правди, ніж у всіх його гучних промовах. Він не марив. Не чіплявся за останню вигадку. Не шукав красивої казки перед смертю. Він прагнув цього. Хотів. Жадав усім, що ще лишалося в ньому живого. І я раптом повірила йому без жодного доказу, без жодного пояснення. Я нахилилася й поцілувала його у щоку.

– Цього разу я не заважатиму, – сказала я.

Він заплющив очі, і на його обличчі з’явився такий спокій, що мені стало страшно. Бо живі рідко бувають настільки спокійними. Наступні дні тягнулися повільно. Лікарі приходили, але я не дозволяла їм робити більше, ніж полегшувати біль. Вони обурювалися, говорили про обов’язок, про шанс, про втручання, про те, що “лорд Декстер ще може одужати”. А я дивилася на них і думала: ви нічого не розумієте. Для вас життя – це коли серце б’ється. Для нього справжнє життя почнеться лише тоді, коли він вийде за ту межу, яку умовно називає дверима в інший світ. Тепер він бачив їх. І я не мала права поставити перед ними стілець лікаря.

Двадцять третього жовтня 1806 року Тімоті Декстер помер.

Цього разу все відбулося спокійно й без вистави, розбитого посуду, гостей, які прийшли подивитися на диво, і моєї промови, здатної знову прив’язати його до світу. Він лежав у своєму ліжку, дихання ставало рідшим, тоншим, важчим, а я сиділа поруч і тримала його руку. В останню мить його губи ледь ворухнулися. Може, він хотів сказати моє ім’я. Може, почув їх. Може, побачив нове тіло, інший світ і тих, хто чекав за межею. Я цього вже ніколи не дізнаюся.

Коли він згас, я була поруч. Його рука поступово важчала в моїй долоні. Свічка біля ліжка хитнулася від легкого протягу, полум’я витягнулося тонкою золотою ниткою й знову стало рівним. За вікном хтось провів колесом по мокрій бруківці, далеко внизу рипнули двері, а потім дім почав стихати так, як стихає море після бурі: не одразу, а хвиля за хвилею, звук за звуком. Його груди ще раз піднялися, повільно опустилися – і більше не здійнялися вгору.