Глава 60. Таємниця мого чоловіка

Глава 60. Таємниця мого чоловіка

Елізабет Фротінгем

Після тих похоронів мій чоловік став іншим.

Ньюберіпорт, звісно, цього не помітив. Для міста Тімоті Декстер і до того був божевільним лордом, який ходив між статуями великих людей, називав себе першим на Сході й Заході, сперечався зі священниками, випускав томи своєї книги дурниць і мав неймовірно непристойну удачу, що змушувала порядних купців скреготали зубами дужче, ніж корабельні канати в шторм. Місто взяло той день, обмазало його плітками, приправило чужим переляком, моїми “поганими сльозами”, його криком, розбитим посудом – і проковтнуло, задоволене власною версією правди.

Для всіх це була ще одна витівка лорда Декстера. Гучна, божевільна, непристойна, але цілком у його дусі. Ніхто не побачив, що після неї він змінився. А я побачила. Бо знала, як Тімоті поводиться за межами чужих очей: як ходить, коли йому не треба вдавати лорда; як дивиться, коли в голові вже складає план; як посміхається, коли справді задоволений, а не грає перед слугами, купцями чи всім цим голодним до пліток містом. Я знала його звички,  рухи, дрібні зміни голосу й ті миті, коли балаганний образ спадав, лишаючи переді мною мого чоловіка.

Знала, як він ходить насправді – рівно, прямо, без тієї розмашистої дурнуватої ходи, яку він вмикав на вулиці або в присутності слуг. Для чужих очей Тімоті завжди рухався трохи надмірно: ширше ставив ноги, голосніше стукав підборами, гордо випинав груди, наче кожен крок мав довести Ньюберіпорту, що лорд Декстер це пихатий павич з роздутою самоповагою. Але коли поряд не було публіки, він ходив інакше. Спокійно. Зібрано. Майже беззвучно. У цій ході не було блазня, пихатого вискочки чи чоловіка, який намагається образити здоровий глузд самим фактом свого існування. У цій ході був розрахунок. Уважність. Внутрішня сила того, хто давно звик думати на багато кроків вперед, поки всі інші сміються з його ходи.

Після шостого квітня цей блиск згас.

Він тримався. О, Тімоті вмів триматися так, що будь-який актор удавився б від заздрощів. Він знову ходив садом. Знову говорив зі статуями. Знову називав себе лордом. Знову кидав місту фрази, з яких потім народжувалися плітки. Він намагався відновити образ, зробити його ще гучнішим, ще абсурднішим, ще нахабнішим. Найняв собі ще кілька поетів, одним з яких був колишній торговець рибою, і наказав тому складати оди на честь його величі і вдень і вночі, щоб на сніданок їх слухати. Пускав до дому гадалку, яка розповідала йому про знаки, зорі, долю й іншу дорогу нісенітницю, за яку чоловіки платять, коли бояться почути правду. Почав ще завзятіше збирати фрази для книги, сварився з торговцями, з містом, зі мною, з церквою і, здається, навіть із власним відображенням у дзеркалі.

Але я більше не бачила його справжньої посмішки.

Він міг реготати. Міг голосно плескати долонею по столу. Міг кричати, що старі дурні з Ньюберіпорта знову нічого не зрозуміли. Міг сяяти перед гостями, коли черговий його план спрацьовував, коли якась безглузда покупка знову приносила прибуток або коли хтось із поважних панів змушений був удавати, що не подавився власною заздрістю. Але це вже була не радість. Це був механізм. Завчений рух обличчя, правильний вигин губ, потрібна гучність голосу. Усередині того сміху було порожнє місце.

Наче з нього витягнули стрижень.

Раніше Тімоті міг бути нестерпним, жорстоким, смішним, блискучим, грубим, по-дитячому образливим і прекрасним у своїй неможливості. Тепер у ньому з’явилася темна важкість. Він дратувався швидше, ніж раніше. Мовчав довше. Дивився в одну точку, наче намагаючись почути чийсь голос, який більше не приходив. Іноді посеред розмови він завмирав, трохи нахиляв голову й прислухався до чогось, чого в кімнаті не було. Його погляд на мить ішов повз нас, повз стіни, повз статуї за вікном, кудись туди, де раніше, мабуть, лунав чужий голос. Потім він повільно повертався назад – до дому, до нас, до міста, яке вже встигло все пояснити за нього й поставити крапку там, де для нього ще мав бути вихід.

Перші дні після похоронів я майже не підходила до нього.

На моєму зап’ясті ще лишалися сліди його пальців. На підлозі в залі ще знаходили дрібні уламки розбитих тарілок. Слуги говорили пошепки. Гості, які тікали з нашого дому, рознесли по місту десяток версій, і кожна наступна була бруднішою за попередню. За однією – Тімоті обурився, бо я не плакала достатньо голосно. За іншою – він хотів перевірити, скільки людей справді сумує. За третьою – він увесь час лежав живий і рахував, хто скільки з’їв на поминках. А за найулюбленішою, звісно, – лорд Декстер просто знову довів, що навіть померти по-людськи не здатен.

Я не виправляла їх. Після того дня я зрозуміла ціну правди. На четвертий вечір він сам прийшов до мене.

Він зайшов у кімнату в домашній сорочці, з розпатланим волоссям і втомленим обличчям, на якому вже не трималася звична театральна велич. Цього разу він стояв на порозі моєї кімнати і тримався за ручку, трохи незграбно. Він дивився на мене винувато, хоча й намагався втримати залишки тієї гордої постави, яку носив навіть удома. Плечі ще пам’ятали лорда Декстера, підборіддя ще пробувало триматися вище, але очі вже видали його повністю. У них була не звична нахабна впевненість, не виклик місту й не готовність перетворити будь-яку незручність на виставу. У них було прохання. Обережне, важке, незвичне для нього прохання чоловіка, який розуміє, що завдав болю, і тепер не знає, чи має право переступити поріг.