Глава 58. Непролиті сльози

Глава 58. Непролиті сльози

Елізабет Фротінгем

Остання ніч перед шостим квітня видалася тихою.

Для дому Декстера це було підозріло. Зазвичай тут щось скрипіло, падало, сперечалося, бурмотіло, грюкало дверима або з гідністю повзло під сходами, бо хтось зі слуг знову вирішив, що господарська витівка не повинна бачити його обличчя. Але тепер усе зайве ми прибрали заздалегідь. Більшість слуг я спровадила під різними пристойними приводами: когось відправила по закупи, когось – до родичів із дорученнями, когось – допомагати на кухні поза головним будинком. У маєтку лишився тільки один слуга, достатньо мовчазний, щоб не ставити зайвих питань, і достатньо вірний, щоб виконати наказ, навіть якщо наказ пахне труною, воском і божевіллям.

Доктора я теж викликала заздалегідь. Не родинного базіку, який потім три дні лікував би весь Ньюберіпорт подробицями за чужими столами, а стриманого чоловіка з холодними пальцями й обличчям, на якому професійна втома давно перемогла цікавість. Він мав прийти в потрібний момент, оглянути Тімоті й підтвердити те, що всі мали почути: смерть настала. Монету я поклала йому ще до початку, як плату за мовчання і вірний діагноз, точність і відсутність зайвих роздумів.

Я стояла біля вікна у спальні й дивилася на темний сад.

Статуї внизу чорніли нерухомими плямами. Удень вони завжди здавалися мені жахливою сумішшю марнославства, дешевої величі й дитячої впертості. Уночі ставали чимось іншим. Безмолвними терплячими свідками. Тімоті любив удавати, що командує ними, але іноді мені здавалося, що це вони дивляться на нього й чекають, коли він нарешті дограє свою останню роль.

Він не спав. Я чула його кроки в коридорі. Тімоті міг ходити так, щоб увесь дім знав: лорд Декстер рухається, звільніть дорогу здоровому глузду, бо його зараз знову образять. Але цієї ночі він ступав інакше. Не перетворюючи все у виставу для публіки, якою були навіть слуги. Без того дурного блиску, який він так щедро роздавав чужим очам.

Двері відчинилися. Він зайшов у спальню вже без камзола, у сорочці, з розпущеним волоссям і втомленим обличчям. У такі хвилини Тімоті виглядав мудрецем, який знає усю логіку світу та вміє нею майстерно маніпулювати, але вже втомився від цього усього.

– Ти теж не спиш? – запитав він.

– У будинку, де чоловік на ранок призначив власний похорон, сон чомусь не приходить.

Він ледь посміхнувся.

– Гарна фраза. Треба було записати.

– Не смій тягнути мене у свою книгу.

– Запізно. Ти давно там є.

Я обернулася до нього.

– У вигляді привида?

– У вигляді жінки, яку місто не заслужило зрозуміти.

Це було занадто чесно для Тімоті, якого всі знали.

Я підійшла ближче. Він стояв посеред кімнати, а погляд його був спрямований кудись повз мене, крізь стіни, крізь сад, крізь саме місто. Так дивляться на зірки в небі, уявляючи як колись їх досягнуть.

– Ти боїшся? – спитала я.

Він не засміявся й не сховався за звичним балаганом, яким умів відбивати будь-яку незручну правду.

– Так, – відповів він після паузи. – Але не смерті. Смерть я знаю надто добре, щоб лякатися її. Вона вже не незнайомка біля дверей, а стара гостя, яка приходила до мене частіше, ніж мала право.

Я дивилася на нього й бачила не лорда Декстера, не міську легенду, не чоловіка, який міг перетворити власну дурість на прибуток, а Тімоті – втомленого, зібраного й страшенно самотнього у своїх знаннях, які навряд чи хто може осягнути.

– Тоді чого ти боїшся?

Він перевів погляд на темне вікно.

– Що світ виявиться жадібнішим за мене. Що в останню мить знайде, за що мене втримати.

– Що ти маєш на увазі?

Він не відповів одразу. Лише смикнув плечем, ніби намагався струсити з себе чужу руку, якої там не було, і провів пальцями по краю манжета. Для стороннього ока це був би дрібний рух, звичайна нервова звичка. Але я вже навчилась спостерігати за дрібницями і «читати» його, але я розуміла що бачу лише поверхню, а не те, що сховано за багатьма шарами інших моментів.

– За те, що світ не розуміє, але все ще може пояснити, – нарешті сказав він. – Ось у чому пастка. Йому не обов’язково знати правду. Досить мати зручну відповідь. Дім? Є. Діти? Є. Гроші, плітки, сміх, ненависть, образ божевільного лорда – усе на місці. Світ дивиться на мене й каже: “Дивний, але зрозумілий”. І тримає. Бо поки мене можна вписати в чиюсь дурну логічну схему, я для світу ще свій. І він триматиме мою душу.

Він знову пересмикнув плечем і глянув у темне вікно.

– Мені не треба, щоб світ зміг розгадати мене, Елізабет. Мене досить неправильно назвати. Дурень. Щасливець. П’яниця. Вискочка. Благодійник. Грішник. Філософ без граматики. Будь-яке слово може стати гаком, через який світ впише мене у свою логіку.

Мені стало холодно, аж трохи знобило. Його слова лягали на плечі важче за зимовий плащ.

– Тобто твоя душа може триматись і за мене? – спитала я.