Глава 57. Останній фінт Тіма

Глава 57. Останній фінт Тіма

Січень 1801 року видався прохолодним, але напрочуд спокійним.

Морально я був готовий вже зустрічати шосте квітня.

Три місяці до дня, коли для Ньюберіпорта мав померти лорд Тімоті Декстер, для деміургів – розпочатися операція перенесення, а для мене – відчинитися двері, за якими чекало тіло з іншого світу. Чужого, можливо, створеного не Богом, а тими дивними істотами, які вперто відмовлялися називати себе богами, хоча могли створювати світи.

Панікувати було пізно. Паніка – розкіш для тих, хто ще не визначився, куди бігти. Я ж напрямок знав. Залишалося зробити так, щоб світ сам визнав мою відсутність у цьому світі саме тим, що йому треба для продовження існування. За моїм планом визнання мало пройти офіційно, гучно, з гостями, свічками, труною, поминками, мокрими хустинками й скорботними обличчями, які так охоче з’являються там, де поряд стоїть безкоштовна їжа.

Зовні я лишався собою. Лорд Декстер ходив у камзолі з хрестами, говорив дурниці з виглядом всезнайки, сварився зі старостами, лякав священників зазубреними текстами з біблії, диктував уривки майбутньої книги й час від часу натякав, що скоро місто втратить найвидатнішого філософа західного світу.

Місто, як завжди з цього сміялось і жило своїм життям.

За межами чужих поглядів я працював холодно й точно. Останній фінт мав бути бездоганним: змусити світ одночасно прийняти дві речі, які разом не мали вкладатися в його звичайну логіку. Лорд Декстер мертвий. І водночас лорд Декстер живий. Для міста це мало стати черговою безглуздою витівкою старого дивака, а для мене – розривом у самій тканині пояснень світу. Якщо світ офіційно визнає мою смерть, поки свідомість ще знаходиться в тілі, йому доведеться або проковтнути парадокс, або виштовхнути мене геть, як корок із пляшки ігристого вина. І, чесно кажучи, я дуже розраховував, що світ нарешті захлинеться власною логікою.

У таких речах випадковість – найгірший слуга. Вона любить перекинути стілець саме тоді, коли на нього має сісти сама історія.

Похорон взагалі не належить мерцю. Мрець уже нічого не потребує. Йому байдуже до квітів, молитов, сліз, чорного сукна й того, хто після служби з’їв зайвий шматок пирога. Я прийшов до висновку, що похорон – це договір живих із фактом, що тебе більше немає. Саме цей договір мені й потрібно було умовно створити й підписати.

Світ тримав мене через пояснення. Через місто, родину, гроші, церкву, чутки, образ дурня, образ генія, образ п’яного лорда, образ благодійника, який одночасно дратує й годує. Я мав змусити всі ці нитки зібратися в одній залі й одночасно визнати: лорда Тімоті Декстера не стало.

Після цього світ мав мене відпустити.

Першою про все мала дізнатися Елізабет.

Ввечері я знайшов її у вітальні. Вона сиділа біля вікна з рукоділлям, але голка рухалася повільно. Елізабет давно навчилася бачити в мені значно більше, ніж інші. Для Ньюберіпорта вона була моєю дружиною-привидом, зручною частиною домашньої легенди, яку я створив. Для мене – єдиною в цьому місті, хто розуміла, що Тімоті Декстер, якого бачить суспільство - це лише маска і вона тримається не на божевіллі, а на розрахунку.

Я зупинився біля каміна.

– Елізабет.

Вона підняла очі.

– Якщо ти зараз скажеш, що купив ще одну статую самого себе, я попрошу поставити її обличчям до стіни.

– Ні. Цього разу справа серйозніша.

Вона відклала рукоділля.

Ось за це я її й цінував. Інша дружина почала б одразу питати, дорікати, хапатися за серце або кликати слугу. Елізабет умінням мовчати часом перемагала половину міських радників, хоча ті вважали себе окрасою цивілізації.

– Шостого квітня, – сказав я, – я маю залишити цей світ.

Вона не засміялася, її губи навіть не сіпнулися. Елізабет з питанням в очах дивилась на мене, чекаючи що я скажу далі. У її погляді промайнула тривога, потім спогад, потім тверда уважність, через яку слабкі чоловіки починають нервувати й говорити зайве.

Вона пам’ятала континентальні долари. Пам’ятала, як усі називали мене дурнем, коли я скуповував папірці, придатні хіба що розпалювати піч, а потім ці самі папірці стали моїми сходами до багатства. Пам’ятала кораблі, які, за чужими прогнозами, мали повернутися з ганьбою, а поверталися з прибутком. Пам’ятала вугілля, грілки, рукавиці, котів, деревину, усі ті “напади дурості”, після яких хтось інший завжди виглядав значно дурнішим за мене.

Вона знала: коли Тімоті Декстер говорить про неможливе спокійним голосом, краще не поспішати з висновками.

– Ти справді помреш? – спитала вона.

– Для них – так.

– А для себе?

Я подивився на вогонь.

– Моя душа відправиться в інший світ.

Вона повільно вдихнула.

– Це пов’язано з тим, про що ти ніколи не розповідаєш до кінця те, про що думаєш і не ділишся своїми планами?

– Так.

– З твоїми знаннями.

– І з тими, хто назвав мені цю дату.