Глава 56. Доказ Божого гумору

Глава 56. Доказ Божого гумору

Тім

До 1796 року я остаточно зрозумів: абсурд не вигадують – його вирощують.

Випадкова дурниця живе недовго. Спалахує, смішить людей, дає тавернам тему на вечір і здихає десь між третім кухлем елю та ранковим похміллям. А правильно вирощений абсурд пускає коріння. Спершу з нього сміються. Потім повторюють. Потім сперечаються. Потім знаходять у ньому зручне пояснення для власної сліпоти. А згодом уже не можуть вирвати з міської пам’яті, бо він стає частиною звичного порядку.

Саме це й було потрібно.

Ньюберіпорт давно перестав розуміти, що робити з лордом Тімоті Декстером. Його можна було ненавидіти, висміювати, проклинати, запрошувати на прийоми лише для того, щоб потім тиждень обговорювати чергову ганьбу, але ігнорувати – вже не виходило. Я перестав бути людиною й перетворився на місцеве природне явище. На бурю в дорогому аляпуватому камзолі. У місті могли не знати, чи буде завтра дощ, зате напевно знали: якщо лорд Декстер щось задумав, здоровому глузду краще заздалегідь шукати укриття.

Одні називали це щасливою дурістю. Інші – шахрайством.

Ще хтось – пияцтвом, але я удавав до п’ю вино і коньяк переконливіше, ніж половина місцевих джентльменів удавала честь.

Іноді лунало навіть слово “філософ”. Щоправда, переважно з тією інтонацією, з якою кажуть: “цей чоловік точно ідіот, але чомусь досі має гроші”.

Усе це мене влаштовувало і наближало до мети.

Я ходив між статуями у власному саду й бачив, як вони поволі стають моєю армією безмовних свідків.

І от одного вечора, коли я зупинився перед власною статуєю й подумав, що художник усе-таки зробив мені очі надто скромними, світ завмер.

Я вже знав цей стан світу: повітря не рухається, лист на дереві не падає, птах над дахом зависає в польоті, а тіло перестає відчуватись.

Прийшли.

– Тіме, – я почув голос Андрія.

– Я вас чую, – відповів я.

Говорити без тіла було дивно, але вже знайомо. Думка ставала словом без дороги через язик, губи й повітря. Можливо, саме так думають янголи. А можливо, саме так думають мерці. Я не був певен, яка з цих версій мені подобається більше.

– У нас є новини, – сказала Марія.

Я відчув, як усередині моєї дущі щось стислося. Не страх. Ні. Страх має форму. Страх можна назвати. А це було очікуванням, яке сиділо в темряві й нарешті почуло кроки за дверима.

– Добрі? – спитав я.

– Так, – відповіла вона.

Я внутрішньо відчув радість і нетерплячість.

– Кажіть.

– Тіме, вже встановлена дата, коли тебе ми зможемо забрати, але в процесі цієї процедури ми не зможемо зупиняти світ. Шостого квітня тисяча вісімсот першого року ми спробуємо перенести тебе з твого світу в наш.

Деміурги озвучили дату. Це вже не туманна обіцянка, коли ти чекаєш невідомо чого і невідомо скільки. Назначено конкретний день, який раптом став межею між усім, що я знав, і тим, чого ще не міг уявити.

– Чому саме цей день? – спитав я.

– У нашому світі цього дня теж буде шосте квітня, – відповів Дмитро. – Роки різні, але календарна дата збігається. Для нас це зручна точка синхронізації. Для тебе – чиста символічна межа.

– Одна дата у двох світах, – повільно сказав я.

– Так, – підтвердив Андрій. – Але рівно через двісті тридцять років.

Їхня математика, якорі, контури, часові коефіцієнти й усе те невидиме ремесло, яким вони тримали мій світ на нитці, лишалися для мене мовою сутностей, які лагодять блискавку голими руками. Але символ я зрозумів одразу.

Шосте квітня там. Шосте квітня тут. Два календарі, дві реальності, два світи, розділені століттями, тілом, небом і законами, раптом сходилися в одній точці.

– Який зараз індекс зчепленості з цим світом? Я вже досяг необхідного значення? – спитав я.

На тому боці запала коротка тиша.

Потім заговорив Олег:

– П’ятнадцять відсотків.

Колись було п’ятдесят вісім. Потім двадцять дев’ять. Тепер – п’ятнадцять.

Світ усе ще тримав мене. Уже не обома руками, скоріш пальцями. Судомно, вперто, з ображеним завзяттям старого лихваря, який стискає боргову розписку навіть тоді, коли навколо горить його власний дім.

– Це добре? – спитав я.

– Це мінімально достатньо для спроби, – відповів Дмитро.

– Тобто погано.

– Ні, – сказав Андрій. – Добре. Але не настільки, щоб ми могли розслабитися. П’ятнадцять відсотків – межа, на якій перенесення вже теоретично можливе. А теоретично можливе – ще не безпечне.

– Значить, треба знижувати далі.

– Так, – сказала Марія. – Але обережно. Без різких ударів. Без вчинків, які можуть зламати тебе або світ навколо. Нам потрібне не руйнування, а від’єднання.