Глава 55. Лорд абсурду

Глава 55. Сорок четвертий тост

Тім

Коли розмова з Деміургами завершилася, світ повернув собі здатність рухатись. Хтось знову вставив у нього загублену шестерню й штовхнув рукою. Полум’я свічок здригнулося, застиглий дим над ґнотами потягнувся вгору, скло на вікнах ледь дзенькнуло від зимового протягу, а десятки облич переді мною знову стали живими. І лише я, весь такий святковий, нарядний, із бокалом у руці, стояв посеред власного банкету й чудово розумів одну просту річ: фраза, яку я збирався сказати, втекла з голови швидше за боржника від чесного лихваря.

Сьогодні було двадцять друге січня 1791 року. Мій сорок четвертий день народження. Тридцять чотири (адже я кожен раз починаю з десятирічного віку) роки цього життя, якщо рахувати лише тіло, яке зараз тримало бокал. І значно більше, якщо рахувати все інше: смерті, переродження, чужі обличчя в пам’яті, молитви, страхи, дурні рішення, розумні рішення, замасковані під дурні, і цю дивну розмову з Деміургами, які вперто називали себе ким завгодно, тільки не богами.

Тридцять чотири роки. Дивна цифра, якщо подумати. Ісус у тридцять три став стовпом віри для цілого світу. А я у свої тридцять чотири, як виявилося, був якірним цвяхом, яким мій світ прибив мене до власної дошки буття. Ось вона, справжня божественна іронія: один прийняв хрест і став основою віри, а я скуповував мотлох, грав дурня, пив компот замість вина, торгував папірцями, які всі вважали сміттям, і теж став основою. Тільки не храму, не церкви й не спасіння людства, а клітки, яка дуже не хотіла мене відпускати.

Мабуть, якби хтось колись написав про це богословський трактат, його спалили б ще до передмови. “Про природу священного абсурду, або як один чоловік у тридцять три став вірою, а інший у сорок чотири – технічною проблемою для світу”. Звучить переконливо. Достатньо переконливо, щоб мене знову назвали божевільним, а я саме цього й добивався. Бо якщо світ хоче тримати мене як якір, доведеться зробити так, щоб цей якір почав іржавіти від власної нелогічності.

А я тим часом стояв перед гостями й намагався згадати, з якої блискучої, величної, напівп’яної фрази почав свій тост. Хоч прибий. Хоч постав поряд усіх оленів Ньюберіпорта й накажи їм дивитися на мене з докором державної служби. Я пам’ятав, що вже якось урочисто підняв бокал. Пам’ятав, що гості замовкли. Пам’ятав, що мав сказати щось настільки самовдоволене, щоб місто потім ще тиждень смакувало цю дурню в салонах, майстернях і тавернах. А тепер у голові була тільки одна думка: тіло. Вони домовилися про тіло, яке я отримаю в іншому світі.

Гості дивилися на мене. Хтось уже почав посміхатися. Елізабет, сидячи трохи осторонь, звузила очі, намагаючись зрозуміти, чи це чергова моя вистава, чи я справді завис посеред власного дня народження, як недоварений індик на різдвяному столі. Їй було вже за п’ятдесят, але трималася вона горделиво і благородно, що багатьом молодшим пані варто було б мовчки записувати й вчитися в неї манерам. Моя дружина давно навчилася відрізняти мою показову дурість від реального обличчя, яке ховалось за цим показовим сумасбродством, мою показну пиху від справжнього наміру, і саме тому її погляд зараз був значно гострішим за погляди всіх купців разом узятих.

Неподалік сидів Семюел – уже майже дорослий, мій первенець вісімнадцяти років, з виразом обличчя, який буває в синів багатих батьків, коли вони ще не встигли нічого створити самі, але вже трохи втомилися від чужої тіні. Він дивився на мене з сумішшю цікавості, ніяковості й прихованого родинного роздратування, яке син ніколи не визнає вголос, бо тоді доведеться пояснювати, чому саме батьківський успіх так неприємно скрипить по нервах. Ненсі, якій ще не виповнилося й п’ятнадцяти, дивилася зовсім інакше: уважно, трохи розгублено, з дитячою спробою зрозуміти, чи батько зараз смішний, величний, п’яний, щасливий або просто знову став тим самим дивним чоловіком, навколо якого дорослі завжди починають прикидатись кимось іншим.

За столом були й родичі Елізабет від її першого шлюбу – дорослі, пристойні, добре виховані люди, яким сама моя присутність у цьому домі багато років здавалася невдалим жартом Провидіння. Вони дивилися на мене з ввічливою терплячістю, за якою ховається бажання, щоб людина або нарешті договорила, або хоча б перестала ганьбити свою родину. Один із купців прикрив рот долонею. Ще двоє перезирнулися. Прекрасно. Моя репутація знову працювала без оплати понаднормових.

А пофіг, подумав я.

Я ще вище підняв бокал, широко усміхнувся, наче саме так усе й планувалося, і сказав голосно:

– За світле майбутнє! І за удачу, яка нам посміхається, якщо вміти посміхатися їй у відповідь!

Це було достатньо безглуздо, щоб зійти за мій нормальний тост. Достатньо красиво, щоб гості чемно зааплодували. І достатньо двозначно, щоб я сам ледь не розсміявся, але з задоволенням випив за таке побажання самому собі. Вони, звісно, почули звичайну пишномовну дурницю містера Декстера, який на власному святі знову вирішив поговорити з долею як із особистою служницею. А я сам вкладав у ці слова зовсім інше значення.

Я підніс келих до губ і випив свій червоний смородиновий компот, який усі навколо впевнено вважали вином. Кисло-солодкий смак прокотився язиком, холоднувато торкнувся горла, і я мало не захлинувся від дивного бажання засміятися. Ось воно, моє життя: гості п’ють справжню мадеру, я п’ю компот, усі вважають мене п’яним, а я тверезіший за кожного присутнього гостя у цьому залі і щойно дізнався, що, можливо, це моє останнє життя в клітці. Тут навіть Господь, мабуть, на хвилину відклав би святі справи й сказав: “Ну, Тімоті, й нахабний ти тип!”.