Глава 52. Правила великої гри

Глава 52. Правила великої гри

Андрій Ковальчук

Цього разу результати нам оголосили особисто.

До того моменту весь конкурс існував у форматі електронних повідомлень, службових кабінетів, статусів, протоколів і сухих формулювань, після яких хотілося або видихнути, або піти й тихо посидіти в кутку, поки нервова система повернеться з аварійного режиму. Навіть хороші новини тут виглядали так, наче їх спочатку пропустили через юридичний відділ, потім через відділ безпеки, а вже після цього дозволили учасникам з ними ознайомитись.

Тому коли до нас зранку завітав розпорядник пансіонату, я одразу зрозумів: зараз буде серйозне оголошення, адже до цього усі оголошення доносились до нас через динаміки, які були встановлені по усій території цього технічно-житлового комплексу.

Він постукав у двері рівно о дев’ятій сорок.

– Доброго ранку, – сказав він, коли Марія відчинила. – Команду 17-UA-K запрошують до великої конференц-зали головного корпусу. Збір учасників об одинадцятій.

– Усіх? – уточнила Марія.

– Так. Усі п’ятеро учасників команди мають бути присутні.

Я переглянувся з Олегом.

– А привід для зустрічі який? – спитала Марія.

Розпорядник ледь усміхнувся нейтрально-службовою посмішкою, яка означає: “я знаю, але не скажу, бо не хочу стати персонажем чужої проблеми”.

– Підсумкова зустріч учасників четвертого етапу.

– Зрозуміло, – сказала Марія.

Хоча насправді це лише напустило туману.

Коли двері зачинилися, Ігор першим заговорив.

– Підсумкова зустріч, значить.

– Так, – відповів я.

– Велика конференц-зала. Усі команди. Запрошення через розпорядника, а не через пошту. Дуже цікаво.

– Може, просто урочисте оголошення результатів, – сказав Дмитро.

Ігор подивився на нього з сумішшю поваги й жалю.

– Дмитре, після четвертого етапу слово “просто” треба прибрати з нашого лексикону й занести в список небезпечних припущень.

Олег уже складав ноутбук у службову сумку.

– Збираємось. Там побачимо.

– Оце я люблю, – сказав Ігор. – Класична технічна позиція: “нічого не зрозуміло, але ноут вже склав”.

– Ноутбук завжди треба брати, – відповів Олег. – Це основа сьогодення.

Марія глянула на нас і коротко сказала:

– Тоді потроху збирайтесь.

Ігор приклав руку до грудей.

– Маріє, я буду стриманим, чемним і максимально схожим на людину, яку варто пускати в міжнародну технологічну спільноту.

– Ось цього я й боюся.

До головного корпусу ми йшли разом.

Пансіонат після чотирьох місяців конкурсу вже сприймався нами, як окрема маленька держава зі своїми законами, коридорами, режимами доступу, графіками, заборонами й дивними ритуалами. Тут було все: лабораторії, житлові блоки, спорткомплекс, кінозал, ресторанна зона, внутрішні маршрути для прогулянок, закриті приміщення, куди нас пускали лише за розкладом, і технічні зони, куди нас не пускали взагалі, бо організатори все ж таки були розумними людьми.

Раніше комплекс гудів від людей.

Сотні учасників. Команди з різних країн. Одні весь час бігали, другі весь час щось рахували, треті взагалі зустрічались нами настільки рідко, що якби не їх присутність на деяких обов’язкових заходах, ми б і не помітили їх існування.

А тепер коридори стали вільнішими. І це відчувалося навіть на фізичному рівні.

– Велика конференц-зала, усі команди, організатори в повному складі… – протягнув Ігор, коли ми йшли коридором.

– І? – спитав Дмитро.

– Це або фінал, або зараз назвуть переможців, чемно поплескають нас по плечу, скажуть “ви були дуже перспективні” й відправлять додому найближчим рейсом.

– Оптимістично, – сказав Олег.

– Я просто запускаю внутрішній модуль обробки всіх сценаріїв. Після четвертого етапу я б на їхньому місці нас ще й окремо допитав.

– Допитав? – Марія повернула до нього голову.

– Ну а що? Команда з назвою “Боги з гуртожитку” принесла їм Америку в банці, ну добре, лише її маленьку частину, й сказала: “Технічно працює”. Тут у будь-якої поважної комісії має з’явитися хоча б одне питання: “Ви взагалі хто такі й чому це спрацювало?”

– Боюся, це питання в них уже з’явилося, – сказав я.

– Ось, – Ігор підняв палець. – Тому я й кажу: допит.

– Це називається співбесіда, – сухо кинув Олег.

– Для людей з бейджами й доступами – можливо. Для мене будь-яка розмова, в якій я нічого не розумію – це допит.

Я не втримався й посміхнувся, адже в його безглуздих словах таки була правда.