Глава 47. Олені Ньюберіпорта

Глава 47. Олені Ньюберіпорта

Тім

Я отримав саме те, чого хотів і заради чого кілька років терпляче “грався” з Блейком, наче з упертим цвяхом, який не хоче входити в дошку, але все одно рано чи пізно програє молотку. Мені потрібнаен був не бізнес, і навіть не доступ до доків та й не прибуток. Мені потрібна була легенда. Пояснення, яке місто саме проковтне, пережує й почне переказувати з таким виглядом, ніби це воно все зрозуміло першим. Але найцікавіша гра почалася не на фронті з Блейком, а з вдовою Елізабет Фротінгем. Насправді великих грошей у неї не було. Не те щоб вона була бідна, як церковна миша, що гризе недогарки по кутках, але її покійний чоловік залишив їй значно лише звучне прізвище, самоповагу й скорботу по собі, а не капітал для безбідного існування. Саме це мені й було потрібно.

Я чесно пояснив їй: мені потрібен її статус, її місце в очах міста, її “пристойність”, яку вона блюла і  всі це знали, а я був в очах суспільства диваком, який торгує мотлохом, але без грошей. Насправді гроші в мене були. Але Ньюберіпорт мав думати, що я взяв їх у неї. Для створення правильного парадоксу усі оточуючі повинні були не просто помилятися – вони мали помилятися впевнено, із задоволенням і бажано вголос. Їм треба було вірити, що вдова підняла мене, облагородила, дала капітал і нарешті зробила з дивака пристойну людину. Насправді все було навпаки: це не вона мене утримувала, а я забезпечував їй спокій, достаток і нове місце в житті без принизливої залежності від чужої милості, до якої поступово йшли її фінансові справи.

Окремою умовою нашої маленької вистави були сварки. На людях ми мали виглядати не як щасливе подружжя, яке про щось домовилось, а як жахлива пара, що тримається купи лише з найнепристойніших причин. Вона мала час від часу терпіти мене з таким обличчям, ніби взяла в дім молодого, нахабного дурня тільки тому, що він ще здатен гріти постіль і не засинати посеред справи. А я мав поводитися так, ніби терплю її вік, характер і повчання лише заради її уявних грошей. Ми сперечалися про дрібниці, голосно кололи одне одного словами, розігрували образи, роздратування й штучно-особливу подружню ненависть, яку сусіди обожнюють значно більше за ранкові газети. Вони мали це бачити відчувати і розповідати усім. А от коли вдова “купила” молодого чоловіка, а молодий чоловік “присмоктався” до вдовиних статків – це найкращий подарунок для міських язиків.

Елізабет швидко зрозуміла, що моя пропозиція дивна, але вигідна. Вона отримувала захист, гроші й становище, а я – потрібну маску. І, мушу визнати, вона була вдячна. Вона, мабуть, єдина хто знав про невідповідність мого образу й реального мене. Бо розумна жінка завжди краще за дурного чоловіка знає, коли не ставити зайвих питань – і коли варто достатньо голосно грюкнути дверима, щоб усе місто почуло саме ту брехню, яку йому так хотілося видати за правду. Вона мені допомогала, хоча і не знала моїх мотивів.

1769 рік

Після шлюбу з Елізабет, Ньюберіпорт нарешті отримав пояснення, яке міг проковтнути без болю для власної гідності. До того я був для мешканців цього міста диваком із Молдена, хлопцем, що скуповував мотлох, лагодив непотріб, продавав речі, які пристойні люди воліли не бачити навіть у чужому сараї. Це дратувало, але було необхідною частиною мого образу. Усе, що не вкладалося в нормальний порядок, дратує людей сильніше за податки, бо податки хоча б мають звичний запах грабунку.

А от після весілля все стало простіше. Місто видихнуло й вирішило: гроші в мене з’явилися не через розум, не через терпіння, не через роки принизливої роботи зі шкірою, деревом, старими петлями, бракованими партіями й чужими помилками. Ні. Я просто одружився з багатою вдовою. Чудове пояснення. Бруднувате, зручне, достатньо образливе, щоб усі могли спати спокійно. Елізабет для них була не жінкою, а гаманцем із гарними манерами. Я же став молодим шкіряником, який заліз у цей гаманець із ногами й тепер намагався назвати це сімейною справою.

Я не поспішав їх розчаровувати. Люди, які самі придумали тобі маску, зазвичай дуже погано помічають обличчя під нею. Я купив справу Блейка знаючи що купую хворого коня в пристойній збруї. Дві майстерні, склад, майстри, клієнти, поточні замовлення, залишки товару, добрі слова в порту й ціла купа вузлів, затягнутих чужою самовпевненістю. Блейк думав, що зняв із себе ярмо. Частково так і було. Але мені потрібні були його зв’язки, щоб коли прийде час масштабувати парадокс, до якого я прагнув. Адже якщо парадокс буде лише в межах одного міста, то, як я зрозумів з пояснень Деміургів, це нічого не дасть.

Втім, тепер будь-який мій рух мав пристойне пояснення. Я купував шкіру, бо мав майстерні. Говорив із перевізниками, бо мав товар. Тримав людей у порту, бо мав замовлення. Вів рахунки, приймав борги, скуповував залишки, міняв послуги на матеріал, і все це вже не виглядало як черговий напад молденського божевілля, яке поступово буде перекрито логікою подій, тож я на цьому не зупинився.

Я почав із реорганізації, але не такої, щоб люди одразу помітили мою руку на горлі старої справи. Бізнес Блейка не треба було ламати – його треба було змусити виглядати так, ніби він сам нарешті згадав, що має приносити гроші. Я переглянув замовлення, борги, залишки, постачальників, майстрів, портові домовленості й ті зв’язки, які давно трималися не на вигоді, а на якихось прихованих забов’язаннях. Головним було не підняти справу, а зробити так, щоб ніхто не вирішив, ніби це зробив я.

Тому я дозволив місту отримати ще одне зручне пояснення: молодому Декстеру просто пощастило. Вдова, мовляв, принесла йому не лише уявні гроші, а й корисних людей. Серед її дальніх родичів знайшовся Джозая Вітмор – управлінець, який умів говорити з майстрами, перевізниками й боржниками так, щоб ті раптом згадували про совість. Для рахунків згодився Натаніель Фротінгем, сухий чоловік із обличчям людини, яка навіть на похороні перевірить, чи правильно порахували свічки. Місто швидко вирішило, що саме вони врятували справу Блейка від остаточного здихання. Прекрасно. Усі ключові рішення я спершу вкладав їм у голови за зачиненими дверима, а потім вони озвучували їх людям так, ніби самі народилися з рахунковою книгою в руках.