Глава 46. Тім і напівдохлий кінь бізнесу

Глава 46. Тім і напівдохлий кінь бізнесу

Едмунд Блейк

У кожному портовому місті людей ділять не за походженням, не за вірою і навіть не за товщиною гаманця.

У порту все простіше.

Одні носять, працюють і тягають, це вантажники, матроси, теслі, візники, підмайстри – люди з руками, спинами й залізним терпінням, на якому тягнуть важку працю. Вони переносять мішки, котять діжки, латають ящики, мерзнуть під дощем, паряться під сонцем, возяться з канатами і копаються в багнюці, а щовечора пахнуть як помийна яма, до якої нормальні чоловіки й за милю не підійдуть.

Інші займаються бухгалтерією. Ось це вже люди мого ґатунку. Люди з ключами від складів, паперами, печатками, борговими книгами, знайомствами, пристойним жилетом і голосом, після якого вантажник раптом згадує, що в нього, крім рук, є ще й договірні зобов’язання. Ми не носимо діжки. Ми вирішуємо, куди вони мають котитися, кому за це платити, хто винен, якщо вони не докотилися, і чому винен, звісно, це ніколи не буваю я.

А ще трапляються диваки. Порт їх не любить, але терпить. Бо дивак у місті – це чайка на даху складу: кричить, заважає, щось тягне у дзьобі, а виженеш одну – прилетить інша, голосніша й нахабніша.

Тімоті Декстер належав саме до таких.

Принаймні так я вирішив, коли вперше придивився до нього як слід.

Хлопець був молодий, худорлявий, із Молдена, і мав дивний погляд на речі, жодну річ він не сприймав як мотлох, скоріше як щось, що ще можна десь прилаштувати, якщо знайти де. Він скуповував усе, що нормальний господар давно б виніс за двір і підпалив із почуттям виконаного обов’язку: старі лави, тріснуті рами, діжки без обручів, двері без половини дощок, поламані стільці, гнилуваті ящики, обрізки корабельної деревини, іржаві петлі, старі замки, цвяхи, які вже пережили довше життя, ніж деякі моряки. Брав за копійки. Іноді взагалі за обіцянку прибрати двір, склад чи сарай від цього добра. Люди раділи, що знайшовся дурень, який сам винесе їхній клопіт, ще й подякує.

А Декстер тягнув усе це до свого сараю, розкладав, сортував, чистив, сушив, щось розбирав на частини, щось лагодив, щось продавав таким самим дивакуватим людям, яким раптом конче потрібна була саме ця петля, саме ця дошка чи саме цей замок. Він не торгував товаром у нормальному сенсі. Він воював за право мотлоху ще трохи пожити серед пристойних речей. Іноді це виглядало смішно. Іноді – жалюгідно. А іноді, що найбільше дратувало, цей молденський сміттяр таки витягував із чужого непотребу кілька дрібних монет, а то й доларів прибутку.

1765 рік

Того року він вперше підсів до мене у “Старій Щоглі” , коли я пив тамтешнє пиво.

Не одразу. Одразу я його б прогнав би подалі. Він просто час від часу сам там вечеряв, я його бачив кілька разів. Замовляв дешеву вечерю, іноді темний ель. Іноді сам, іноді в компанії якогось хлопця, не пам’ятаю одно й того ж самого, чи завжди іншого. На таку фігню я  не звертаю уваги.

І от, коли йому захотілось компанії, але нікого не було, він підсів до мене. Мабуть і не знав хто я такий, тим цікавіше це було. І на диво виявився доволі цікавим співрозмовником.

Щочетверга я сідав біля вікна. Це було моє місце – не позначене табличкою, звісно, але власник і без цього знав, що у четвер це місце зайняте. Звідти добре видно двері, шинкаря, половину зали й тих, хто заходить не пити, а винюхувати новини. Мене тут знали. Не всі – і слава Богу. Достатньо, щоб до мого столу підходили з повагою, але не настільки багато, щоб кожен п’яний дурень вважав себе моїм другом.

Я любив поговорити. Чого гріха таїти, язик у мене не для прикраси пришитий. Про порт, про тарифи, про власників складів, які хочуть, щоб усе працювало саме собою, а платити за це бажають так, наче роблять послугу людству. Про майстрів, у яких руки, як я не раз казав, ростуть із місця, де в нормальних людей росте совість: глибоко, темно й майже без ознак життя. Але я добре знав межу. У пабі можна чесати язиком досхочу, та не кожне слово має доходити до чужих вух. Одна справа – посміятися з жадібного складовласника, і зовсім інша – назвати, скільки саме він заборгував, кому і через яку партію товару. Перший випадок робить тебе душею столу. Другий – йолопом, який на рівному місці нажив собі купу проблем.

І ось одного вечора цей Декстер підсів до мене.

– Можна? – спитав він чемно.

Я подивився на нього. Молодий.  Одяг простий, але вже не міщанський. На руках подряпини від дерева, під нігтями сліди роботи, в голосі – дивна спокійність людини, яка або нічого не боїться, або ще не зрозуміла, до кого напрошується за один стіл.

– Сідай, – сказав я. – Тільки якщо ти прийшов продавати мені якийсь непотріб, то краще як сів, так і встань, а потім шуруй собі не повертаючись.

Він усміхнувся.

– Ні, пане Блейк. До вашого столу я б не підійшов з такою пропозицією. Ви людина серйозна, це кожен пес в порту знає.

– Це вже добрий початок.

Він не образився. Це теж було цікаво.

Спершу говорили ні про що. Про порт. Про погоду. Про те, що деревина після сирої осені стає гіршою, ніж обіцянки постачальника після третього кухля. Потім він раптом заговорив про шкіру й про те, що портова рукавиця має бути не гарною, а живучою. Що долоню треба підсилювати не там, де це красиво виглядає на столі майстра, а там, де вантажник реально стирає собі шкіру до м’яса. Що гаманець, який щодня мнуть, носять, кидають, сідають на нього й проклинають брак монет усередині, має бути зшитий не для вітрини, а для людської дурості.