Глава 45. Канати світу, або індекс якірної зчепленості

Глава 45. Канати світу, або індекс якірної зчепленості

Тім

– Так, я вас чую, – спокійно відповів я, хоча мені все ще було страшно.

Бо коли людина вже втретє опиняється в світі, де повітря не рухається, муха висить у просторі, тирса перед очима завмирає в польоті, а власне тіло зникає з відчуттів, як би там не було, все одно залишається страх, що це може тривати вічність. Але цього разу цей страх вже мав знайомий смак, а не дикий, майже первісний, всеохоплюючий жах. Добре, що я в перший раз ще не встиг в нього зануритись, почувши голос деміурга.

Навколо мій сарай залишався нерухомим. Суха деревина лежала рівними стопками біля стіни. Старий верстак, на якому я розкладав латунні петлі, завмер у тому самому вигляді, в якому був мить тому. Пил у повітрі не осідав. Він просто висів переді мною, наче маленькі золотаві точки, прибиті до невидимого скла.

І серед цієї повної нерухомості були тільки голоси.

– Добре, – сказав Андрій. – Ми бачимо стабільний контакт.

Його голос я впізнав одразу. Потім озвалася Марія.

– Тіме, ми не будемо надовго. Але нам потрібно поговорити з тобою перед відльотом.

Слово “відліт” у її голосі прозвучало якось буденно.

– Ви полетите в інше місце свого світу? – спитав я.

Їх не було чутно, але, здається, вони радилися, що мені відповісти.

Отже, я був не голосом у порожнечі.

– Так, – взяв слово Андрій. – Ми летимо далеко. В іншу країну. У місто, де в нас буде можливість спробувати поговорити з тими, хто може створити тобі тіло для існування в цьому світі.

– Тіло? – перепитав я.

Слово вдарило значно сильніше, ніж “летимо”, “далеко” чи “інша країна”.

Бо відстані я ще міг уявити. Але тіло…

Ось це слово не хотіло вкладатися в голову.

– Ви хочете створити для мене інше тіло? – спитав я повільно. – Тобто мене у вашому світі не буде чекати нове народження. А тіло у вашому світі воно яке?

На тому боці знову замовчали.

Здається, вони не могли пояснити людині з мого часу, як створюється тіло, яке не є витвором Бога чи матері, і я розумів: таке завдання – не з простих.

Першим заговорив Андрій.

– Так. Але не так, як ти зараз можеш уявити.

– Це буде тіло людини?

– Ні, – відповів Олег. – Не людське в біологічному сенсі.

– Олеже, м’якше, – тихо сказала Марія.

– Я м’яко. Просто намагаюсь сказати йому правду, щоб він зрозумів.

Андрій продовжив уже спокійніше:

– Тіме, у нашому світі є люди, які навчилися створювати дуже складні штучні оболонки. Не живу плоть, не народжену дитину, не тіло мертвого чоловіка, в яке когось заселяють. Це інше. Уяви собі не труп і не ляльку, а дуже складний механічний організм.

Я мовчав.

Механічний організм звучав як щось із майстерні безумного годинникаря, який одного дня вирішив, що годинники – це занадто дрібно, і пора збирати людину.

– Як автомат? – спитав я. – Я чув про механічні фігури. Вони рухаються, якщо всередині є пружини й шестерні.

– Це непогане порівняння для початку, – сказав Дмитро. – Але уяви автомат, який не просто повторює один рух, а може ходити, брати речі, дивитися, чути, відчувати дотик, тепло, тиск, біль у межах безпеки. Не тому, що в ньому душа від початку, а тому що в ньому є складні пристрої для сприйняття світу.

– Сенсори, – сказав Олег.

– Для Тіма це слово нічого не означає, – зауважив Ігор. – Спробуй без заклинань технічного ордену.

– Сенсори, – повторив Андрій, але одразу пояснив: – Це як штучні нерви. Вони не такі, як у людини, але виконують подібну роль. Якщо така оболонка торкнеться дерева, вона зможе передати свідомості відчуття поверхні. Якщо візьме гаряче – передасть тепло. Якщо щось сильно натисне – покаже тиск або небезпеку.

Я спробував це уявити.

Тіло без крові.

Шкіра без народження.

Нерви, зроблені руками людей з майбутнього.

І свідомість, яка не просто дивиться крізь чарівне дзеркало, а справді може торкнутися світу по той бік.

– Це буде… голем? – нарешті спитав я.

– Дуже близько, – сказала Марія. – Тільки не з глини й не з молитвою в лобі. І не раб, який виконує накази. Радше оболонка, яку готують для того, щоб вона стала твоїм тілом.

– Моїм, – повторив я.

Не тіло, в яке мене кине цей світ при наступному народженні. Не дитяча плоть, яку доведеться знову ростити, годувати, хворіти нею, ламати, старити й ховати в черговій смерті. Не тимчасова кімната в тюрмі перероджень.

А щось створене спеціально для мене.

– Але як я буду ним рухати? – спитав я. – Якщо воно не живе?