Глава 45. Канати світу, або Індекс якірної зчепленості

Тім

– Так, я вас чую. – спокійно відповів я, хоча мені все ще було страшно.

Бо коли людина вже втретє опиняється в світі, де повітря не рухається, муха висить у просторі, тирса перед очима завмирає в польоті, а власне тіло зникає з відчуттів, як би там не було, все одно залишається страх що це може тривати вічність. Але цього разу цей страх вже мав знайомий смак, а не дикий, майже первісний всеохоплюючий жах. Добре, що я в перший раз ще не встиг в нього зануритись, почувши голос деміурга.

Навколо мій сарай залишався нерухомим. Суха деревина лежала рівними стопками біля стіни. Старий верстак, на якому я розкладав латунні петлі, завмер у тому самому вигляді, в якому був мить тому. Пил у повітрі не осідав. Він просто висів переді мною, наче маленькі золотаві точки, прибиті до невидимого скла.

І серед цієї повної нерухомості були тільки голоси.

– Добре, – сказав Андрій. – Ми бачимо стабільний контакт.

Його голос я впізнав одразу. Потім озвалася Марія.

– Тіме, ми не будемо надовго. Але нам потрібно поговорити з тобою перед відльотом.

Слово “відліт” у її голосі прозвучало якось буденно.

– Ви полетите в інше місце свого світу? – спитав я.

Їх не було чутно, але, здається, вони радилися, що мені відповісти.

Отже, я був не голосом у порожнечі.

– Так, – взяв слово Андрій. – Ми летимо далеко. В іншу країну. У місто, де в нас буде можливість спробувати поговорити з тими, хто може створити тобі тіло для існування в цьому світі.

– Тіло? – перепитав я.

Слово вдарило значно сильніше, ніж “летимо”, “далеко” чи “інша країна”.

Бо відстані я ще міг уявити. Але тіло…

Ось це слово не хотіло вкладатися в голову.

– Ви хочете створити для мене інше тіло? – спитав я повільно. – Тобто мене у вашому світі не буде чекати нове народження. А тіло у вашому світі воно яке?

На тому боці знову замовчали.

Здається вони не могли пояснити людині з мого часу, як створюється тіло, яке не є витвором Бога чи матері, і я розумів: таке завдання – не з простих.

Першим заговорив Андрій.

– Так. Але не так, як ти зараз можеш уявити.

– Це буде тіло людини?

– Ні, – відповів Олег. – Не людське в біологічному сенсі.

– Олеже, м’якше, – тихо сказала Марія.

– Я м’яко. Просто намагаюсь сказати йому правду, щоб він зрозумів.

Андрій продовжив уже спокійніше:

– Тіме, у нашому світі є люди, які навчилися створювати дуже складні штучні оболонки. Не живу плоть, не народжену дитину, не тіло мертвого чоловіка, в яке когось заселяють. Це інше. Уяви собі не труп і не ляльку, а дуже складний механічний організм.

Я мовчав.

Механічний організм звучав як щось із майстерні безумного годинникаря, який одного дня вирішив, що годинники – це занадто дрібно, і пора збирати людину.

– Як автомат? – спитав я. – Я чув про механічні фігури. Вони рухаються, якщо всередині є пружини й шестерні.

– Це непогане порівняння для початку, – сказав Дмитро. – Але уяви автомат, який не просто повторює один рух, а може ходити, брати речі, дивитися, чути, відчувати дотик, тепло, тиск, біль у межах безпеки. Не тому, що в ньому душа від початку, а тому що в ньому є складні пристрої для сприйняття світу.

– Сенсори, – сказав Олег.

– Для Тіма це слово нічого не означає, – зауважив Ігор. – Спробуй без заклинань технічного ордену.

– Сенсори, – повторив Андрій, але одразу пояснив: – Це як штучні нерви. Вони не такі, як у людини, але виконують подібну роль. Якщо така оболонка торкнеться дерева, вона зможе передати свідомості відчуття поверхні. Якщо візьме гаряче – передасть тепло. Якщо щось сильно натисне – покаже тиск або небезпеку.

Я спробував це уявити.

Тіло без крові.

Шкіра без народження.

Нерви, зроблені руками людей з майбутнього.

І свідомість, яка не просто дивиться крізь чарівне дзеркало, а справді може торкнутися світу по той бік.

– Це буде… голем? – нарешті спитав я.

– Дуже близько, – сказала Марія. – Тільки не з глини й не з молитвою в лобі. І не раб, який виконує накази. Радше оболонка, яку готують для того, щоб вона стала твоїм тілом.

– Моїм, – повторив я.

Не тіло, в яке мене кине цей світ при наступному народженні. Не дитяча плоть, яку доведеться знову ростити, годувати, хворіти нею, ламати, старити й ховати в черговій смерті. Не тимчасова кімната в тюрмі перероджень.

А щось створене спеціально для мене.

– Але як я буду ним рухати? – спитав я. – Якщо воно не живе?

– Це як із музичним інструментом, – сказав Андрій після короткої паузи. – Скрипка сама не грає. Але якщо музикант вміє з нею поєднатися, вона починає звучати. Тільки тут складніше. Твоя свідомість має навчитися керувати оболонкою так, як зараз керує руками, очима, голосом. Ми не знаємо, наскільки швидко це вийде. Можливо, спочатку це буде важко. Можливо, легко.