Глава 44. Торговець мотлохом

Глава 44. Торговець мотлохом

Тім

Минуло дев’ять місяців з моменту останньої розмови з богами, точніше того разу лише з однією богинею.

Дев’ять місяців – це достатньо мало для людини, яка вже прожила стільки життів, що власну пам’ять іноді доводиться впорядковувати, мов старий склад після пожежі. Але достатньо багато для хлопця, який вирішив збудувати собі нову репутацію там, де його ще не встигли остаточно класифікувати як дивного, небезпечного або надто розумного для спокійного сусідства. За цей час я дістався Ньюберіпорта і пережив там зиму, але про все по порядку.

Портове місто було зручним для моїх цілей. Тут постійно щось привозили, вивозили, ламали, ремонтували, продавали, перепродавали, списували й називали то товаром, то мотлохом, хоча насправді і те й інше годилося хіба що для печі або для дурня з далекосяжним планом. Мені якраз і була потрібна така репутація: хлопець, який скуповує непотріб, бо бачить у ньому щось своє.

Нехай бачать. Аби гроші платив.

Людям легше прийняти дивака, ніж людину, яка знає майбутнє.

Я почав із малого. Купував старі стільці з тріснутими ніжками, розхитані лави, уламки ящиків, поламані двері, непотрібні дошки після ремонту складів, діжки без обручів, розібрані віконниці, обрізки корабельної деревини, дров’яний брак із майстерень, навіть старі рами, які господарі вже готові були віддати за кілька монет, аби тільки хтось виніс їх із двору.

Для більшості це був мотлох.

Для мене – майбутній стартовий капітал.

Я знав: зима буде м’якою. Не такою, щоб місто скрипіло зубами від морозу й рахувало кожне поліно. Та й багато хто з різних прикмет це знав. Саме тому люди зараз легко продавали дерево. Хто за копійки, хто за обіцянку прибрати двір, хто взагалі з полегшенням, бо вважав, що обдурив мене, нав’язавши сміття замість товару.

Я їм не заважав так думати. Бо справа була не в температурі. Цієї зими в місто мала прийти хвороба. Повзуча. Виснажлива. Така, після якої лікарські будинки, лазарети, богадільні й приватні доми догляду раптом почнуть потребувати тепла щодня: гріти воду, сушити білизну, палити вогнища, провітрювати кімнати, кип’ятити ганчір’я, тримати жар у печах для тих, хто лежить у поту й маренні.

І тоді суха деревина для розтопки стане дорожчою за пристойну думку на міських зборах.

Я збирав дерево усю осінь 1764 року від Різдва Христового.

Хоча і поспіхом, але не так, щоб привернути зайву увагу. Я вчився виглядати не генієм передбачення, а ощадливим хлопцем, який має слабкість до дешевих угод і надто серйозно ставиться до складування усього, до чого дотягнеться його рука. Я орендував склад, частину деревини я сортував сам. Частину віддавав двом хлопчакам за дрібну плату, щоб переносили дошки й уламки до орендованого сараю на околиці. Найкращі дошки залишав для перепродажу теслям. Сухі тонкі шматки складав окремо – це була майбутня розпалка. Грубіші уламки розпилював на коротші частини, щоб їх було зручно брати для розтопки печі.

Паралельно я продавав дрібниці, які траплялися разом із мотлохом: металеві завіси, старі ручки, цвяхи, обручі від діжок, латунні петлі, скоби, навіть кілька непоганих замків, які, використовуючи знання з хімії, можна було відносно легко реставрувати, очистивши від іржі. Люди часто викидають речі, які просто залежались вдома або в сараї. Якщо розібрати це на частини, іноді можна отримати прибуток.

До початку зими в мене вже була невелика справа.

Не гідна газет та уваги багатіїв. Але достатня, щоб у місті мене почали впізнавати.

– Це той хлопець, що скуповує різний непотріб.

– Той, що з Молдена приїхав?

– Кажуть, у нього склад повний сміття.

– Дивак.

Останнє слово було найціннішим.

Дивак – це зручно і на маленький крок наближає мене до мети. Дивакові дозволяють мати причини, яких ніхто не хоче розуміти.

Коли прийшла зима, Ньюберіпорт не замерз. Мороз щипав, вітер з моря забирав тепло з пальців і вух, але це була не та зима, після якої люди починають палити меблі, щоб пережити ніч. І саме тому мої запаси спершу викликали посмішки. Хтось казав, що я перестарався. Хтось радив наступного року скуповувати ще й сніг – раптом подорожчає. Я мовчав, рахував в’язанки, перевіряв сухість деревини й чекав. Чекав перших розмов про жар, кашель, слабкість, брудну білизну й переповнені кімнати, де догляд за хворими дуже швидко перетворюється на безкінечну потребу в гарячій воді, чистих ганчірках і теплі.

Першими прийшли не багаті доми, а дрібні посередники від лазаретів. Один служник із лікарського дому взяв кілька в’язанок “на пробу”. Потім повернувся наступного дня й попросив більше. За ним з’явився чоловік від богадільні, потім жінка, яка доглядала хворих у приватному домі, потім ще двоє. Деревина, яку восени вважали сміттям, раптом стала потрібною. Її кидали в печі, нею розпалювали вогонь під казанами з водою, нею сушили кімнати після провітрювання, нею обігрівали тих, хто лежав у маренні й тремтів навіть під двома ковдрами.

Я міг загнути ціну так, що мене б зненавиділи вже за тиждень. Але ненависть – погана валюта, якщо збираєшся жити в місті довше одного сезону. Я продавав дорожче, ніж купував, достатньо дорожче, щоб це мало сенс, але й не знесло мою репутацію в канаву. Лазаретам давав рівну ціну, богадільні – трохи нижчу, приватним домам – за обставинами. Якщо бачив, що людина справді тягне на собі хворих, а не торгується заради торгу, додавав зверху кілька сухих в’язанок без запису в рахунок. Це теж був розрахунок. Добре ім’я іноді приносить більше, ніж зайві три монети, видерті з чужого горя.