Глава 43. Команда пакує валізи

Андрій Сергійович Ковальчук

Прокинулися ми пізно. Пробудження проходило у форматі повільного повернення душі в тіло, яке вчора вирішило, що пиво, шашлик, співи і особисте запрошення на третій етап конкурсу – це невід’ємно сумісні процеси.

Першим на кухню виповз Ігор.

Саме так, бо слово “вийшов” вимагало б більшої гідності, ніж він у той момент міг в собі віднайти. Хлопець зупинився біля столу, подивився на пляшки мінералки, які Марія вчора пророче купила в цілодобовому магазині, і поклав долоню на одну з них із виразом обличчя, яке вказувало на релігійний трепет.

— Пляшки мінералки — це дари богині…, які ми маємо прийняти і негайно використати за прямим призначенням. Я офіційно визнаю її верховенство в пантеоні ранкового виживання.

– Ти й учора визнавав її верховенство, – пробурмотів Олег, заходячи слідом. – Тільки в набагато голоснішій формі.

– Я вчора був трохи веселий. І мав на це повне право…

– Ага... до прав завжди додаються обов’язки.

– Це різні форми правди.

Третім на кухню зайшов я і сів за стіл, намагаючись не згадувати деталі вчорашніх наших подвигів. Організм уже достатньо страждав, щоб добивати його моральною реконструкцією подій. Та, судячи з погляду Марії, реконструкція все одно рано чи пізно відбудеться. Можливо, з доказами. Можливо, з цитатами. Можливо, в присутності всіх зацікавлених і водночас причетних до цього дійства осіб.

Марія виглядала краще за нас.

Це не дивувало. Вона вчора пила значно менше, додумалась купити мінералку й, на відміну від нас, не намагалася довести нічному району, що українська естрадна класика потребує нашого термінового втручання.

– Сніданок робимо разом, – промовила вона безапеляційно, дістаючи тарілки.

Ніхто не сперечався. Після вчорашнього сперечатися з Марією було нерозумно, невдячно і небезпечно для доступу до мінералки.

Дмитро нарізав овочі. Паралельно прикидуючи межі похибок власних спогадів щодо вчорашнього вечора. Олег робив бутерброди: нарізав хліб, сир, ковбасу, зелень і, як не дивно, в нього це навіть у такому стані виходило рівно й гарно. Ігор узявся за яйця, але після третього задумливого погляду в порожнечу Марія м’яко забрала в нього сковороду й поставила смажитись сосиски. Мені дісталася почесна місія розставити чашки, відкрити мінералку, знайти ніж, який чомусь опинився біля ноутбука, і не заважати людям, здатним до точніших операцій готувати поживний сніданок.

Сніданок вийшов простий: бутерброди, овочі на бутербродах та окремо в салаті, смажені сосиски, варені яйця, чай, мінеральна вода й колективне прийняття того факту, що святкування вдалося.

– Ну що, – сказав Ігор, смакуючи мінералку дрібними ковтками, – соромно?

– За що саме? – спитав Дмитро.

– За нічний вокал. За деякі тости. За твою спробу вести нас коротким маршрутом у протилежний бік. За Олегову заяву, що тротуар має погану геометрію. За Андрія, який організував хоровий колектив без ліцензії на ночні публічні співи?

Я підняв руку.

– Протестую. Це була культурна ініціатива.

– Це була загроза акустичній безпеці району, – сказав Олег.

Марія усміхнулася.

– Після особистого запрошення в третій етап конкурсу це справді найменше зло, на яке ми були здатні. В бійки не влізали, ні до кого не чіплялись. Та ми навіть прокинулись вдома!

І це дійсно було правдою. Бо варто було їй нагадати про лист, як у всіх у голові знову клацнуло: нас запросили. Офіційно. Квитки додано. Вівторок, двадцять третє липня дві тисячі тридцятого року. Бориспіль. Рейс на Цюрих. Швейцарія.

– Вчора ми відпочили класно, – сказав Дмитро. – І, схоже, вчасно. Бо далі буде вже не до відпочинку.

– Далі буде підготовка, – поправив Олег.

– Я взагалі не знаю як до такого готуватись, взагалі то такі конкурси трохи вище компетенції студента, який з вищої освіти має лише два завершені курси інституту. І взагалі, мені тепер доведеться брати академічну відпустку, а про це, між іншим, ще й з батьками домовлятись – почав був перераховувати поточні проблеми наш Ігор.

Марія глянула на нього.

– Ігорю. Дмитро пояснить ситуацію по конкурсу батькам, про це не хвилюйся, та і якщо що ми теж підключимося.

– Добре. Я вам цього разу повірю. Але після перемоги ви маєте повернути мені хоча б частину прав на культурний рецидив.

– Спершу перемога, – сказав я. – Потім повернення прав на рецидив.

Після сніданку ми трохи ожили.

Мінералка справді працювала. Можливо, там не було жодної магії, але в нашому стані різниця між водою, наповненою поживними мінералами, необхідними організму для відновлення водного балансу й божественним втручанням була суто академічною.

Марія взяла телефон і відійшла до вікна.

– Я зателефоную батькові.

Ми одразу притихли.