Глава 42. Другий шанс приходить без стуку

Андрій Сергійович Ковальчук

Останній день тижня в AgroMash Technologies вийшов простішим за попередні, але всередині все ще сиділа гіркота після поразки в конкурсі. Система працювала, люди слухали уважно, ставили практичні питання, записували пояснення. Нас уже сприймали не як дивну студентську команду з красивою презентацією, а як тих, після кого в корпоративній мережі з’явився робочий інструмент. Це мало б гріти та надихати нас, але гріло слабко.

Ми ще раз провели персонал по основних функціях «Системи прогнозу попиту»: вхід у контур, авторизація, регіональні прогнози, рекомендації, журнали подій, ролі доступу, базові дії при збоях і фіксація помилок. Окремо пояснили, де штатна поведінка програми, а де вже проблема на вузлі, яку треба передавати айтішникам.

Це була технічна рутина, без якої навіть хороша система швидко стає дорогою загадкою для бухгалтерії, логістики й місцевого айтішника. Кнопки, галочки, фільтри, попередження, доступи, обмеження – нічого такого, що не зміг би зрозуміти та відкоригувати хороший фахівець. Але саме на таких дрібницях технологічне диво або починає працювати, або помирає у вигляді ярлика на робочому столі, на який усі бояться натискати.

Коли все підійшло до кінця, я сказав те, про що ми домовлялися ще на старті:

– Через пів року ми повернемося. Подивимось на результати, звіримо, як система відпрацювала тут, і порівняємо цей регіон з іншими.

Олександр Сергійович вислухав, кивнув і спокійно додав:

– За вірністю наданих та забитих у систему даних я простежу особисто.

У суботу ми вирішили дати собі день відпочинку та присвятити його своїм близьким.

Олег поїхав до батьків. Дмитро – теж. Ігор поїхав разом із ним, бо сам у тому напрямку точно б загубився, а так хоча б був шанс, що його доставлять до рідних без проміжного зникнення в якомусь кіоску, барі чи локальній пригоді.

На Базі лишилися двоє.

Марія – бо додому їй зараз не хотілося.

Я – бо мої рідні жили в Дніпропетровську, і їхати туди на день, а потім так само повертатися, мені видавалося тупою витратою сил, адже дорога займе майже весь час. А сьогодні о сьомій вечора ми домовилися зібратися всім разом у тому самому кафе, де зовсім недавно жували шашлик із присмаком поразки. Треба було вирішити, що робити далі. Хоча, якщо чесно, тоді я ще не дуже вірив, що ми справді щось вирішимо. Але цю частину нашої історії ми повінні вже переступити та рухатись далі. А найкраще це зробити там, де нас ця поразка і настигла.

Але до сьомої вечора день був вільний.

І десь ближче до одинадцятої я таки дозрів.

Марія сиділа на кухні,  з чашкою чаю і якоюсь художньою книгою. Я відірвався від комп’ютера, перевіривши що все добре з Тімом і з системою, постояв кілька секунд, відчув себе ідіотом, ще раз відчув себе ідіотом, а потім сказав зайшов на кухню і звернувся до дівчини:

– Маріє, ходімо сьогодні кудись удвох.

Вона повернулася до мене повільно.

– Це зараз запрошення на побачення?

– Так, – відповів я. – Саме воно.

Кутик її губ ледь сіпнувся. Я сам трохи зніяковів від такої прямої відповіді, але вже відступати сенсу не було.

– А якщо в мене сьогодні день моральної ліні?

– Тоді я пропоную моральну лінь поза межами Бази.

Марія подивилася на мене, змушуючи нервувати мою нервову систему, а потім кивнула.

– Добре.

І от після цього короткого “добре” в мене всередині раптом стало тепліше й навіть думки про поразку відійшли десь на другий план. Дуже дивне відчуття, якщо згадати останні дні.

Почали ми з кіно.

Вибрали щось легке, але з жанру наукової фантастики. Такий фільм, дав нам часу трохи відпочити та перемкнутись. Ми сиділи поруч, іноді посміхалися, іноді коментували щось пошепки, і мені вперше за довгий час було добре від того, що я не думаю про системи, конкурси, бали, сервери й інші речі, які останнім часом взагалі окупували мою голову.

Потім ми пішли в парк.

День виявився напрочуд вдалим. Теплий і погожий, з легким теплим вітерцем. Ми йшли повільно, говорили про всяке дрібне й побутове. Про університет. Про викладачів, які в моменті здавалися катастрофою, а тепер уже виглядали майже фольклором. Про Олега, який уміє дивитися на будь-який інтерфейс так, наче особисто знає всі його гріхи. Про Дмитра, котрий може мовчати десять хвилин, а потім сказати одну фразу – і всім навколо стане тісно в голові. Про Ігоря, якого взагалі неможливо описати одним жанром.

І така розмова виявилася дуже доречною. Вона мене розслабляла, але водночас всередині я трохи був напружений, бо все ж таки саме зараз я відчував, що це має бути не просто прогулянкою, треба діяти, щоб це дійсно стало побаченням. Я цього хотів.

Тому далі вже вирішив якось вести до цього саму ситуацію. Побачення не робиться заявою, як наказ по базі: “з цього моменту в нас романтика”. Його треба було вести обережно, поступово створюючи атмосферу, але в розмові, коли теми починали торкатись особистих моментів я пересилював себе, щоб боягузливого не відступу в жарти, де я раніше ховався, коли ставало незручно. Я намагався будь-що відповідати відкрито та максимально зрозуміло.