Глава 40. Середній бал команди

Ігор Савченко

О 18:00 перший, а разом із ним і другий етап конкурсу були офіційно завершені.

Ось так просто.

Система просто прийняла останні матеріали, видала сухе повідомлення про завершення прийому відповідей, і на цьому все. Чекайте зворотного зв’язку.

П’ять годин основного бою, ще година на добивання самих себе файлами, таблицями, формулами, схемами, поясненнями, графіками й іншими слідами того, що ми справді намагалися розв’язати ці задачі, які нам підкинули організатори, а не лише страждали перед моніторами.

Самі завдання були космічного рівня. Я навіть не впевнений що звичайний випускник зміг би зрозуміти що від нього взагалі питають.

Я сидів перед екраном на якому з’явилось вікно: «Очікуйте результатів перевірки».

Після цього марафону в кожного з нас нестерпно боліла голова.

У мене – це відчуття ще години дві тому розповсюдилось по усій площині головного мозку. Такий головний біль не питає, ким ти себе вважаєш: секретною зброєю, суперменом, чи смертним при вищих силах. Цей головний біль каже: “Привіт, я наслідок твоїх розумових потуг. Зустрічай і розпишись”.

А у хлопців усе було ще серйозніше.

Андрій сидів, притиснувши пальці до перенісся, немов в голові в нього ще досі обертаються графіки, причинно-наслідкові зв’язки й таблиці, які відмовляються йти додому після завершення робочого дня.

Олег мовчав. Це саме по собі було тривожним знаком. Олег мовчить по-різному. Є його звичайне мовчання: “я думаю”. Є професійне: “ви всі говорите дурниці, але я поки послухаю”. А є те, яке було зараз: “архітектура світу мене образила, і я поки не готовий говорити з цивілізацією”.

Дмитро дивився в одну точку, наче ще продовжував підбирати емпіричні коефіцієнти десь у внутрішньому космосі. Я бачив, як у нього за очима плавають формули й тихо хихочуть, не даючи себе піймати.

Марія стояла біля столу, тримала в руках свій блокнот і виглядала єдиною людиною, здатною ще відрізнити чайник від системного блоку.

Хоча, чесно кажучи, навіть вона була блідою.

Ми виклались на всі сто відсотків свого потенціалу, намагаючись витягти з себе все: явні резерви, приховані резерви, резерви, які організм явно тримав на випадок пожежі, потопу, війни чи термінового написання диплома за три ночі. Сьогодні ми залізли навіть туди, куди нормальні люди не лізуть майже ніколи, але де нормальні люди, а де ми...

І в процесі в нас з’явилось відчуття, що ми можемо пройти далі.

– Ну що, – нарешті сказав я, – ми офіційно ще в конкурсі?

– Формально, – відповів Олег.

– Треба поїсти. – промовив Андрій

Оце була дуже правильна думка.

Особливо з урахуванням того, що вдома їсти було практично нічого.

Я відкрив холодильник, і він подивився на мене, наче я хочу взяти у нього щось у борг. Я б залюбки, але там нічого не було, що могло б нас нормально нагодувати. Так, п’ять яєць і п’ять сардельок на ранок. І ще один стратегічний запас: половина лимона, недопита пляшка води, якийсь соус невідомої свіжості, ще два яйця, які краще було не турбувати без поважної причини.

Коротше, харчова база держави впала.

– У нас нічого немає, – сказала Марія, навіть не відкриваючи холодильник. Вона це просто знала. Схоже, за останній тиждень вона встигла отримати надприродну здатність оцінювати запаси їжі за виразами наших обличь.

– Є соус, – запропонував я.

– Соус за їжу не рахується.

– Філософськи спірно.

– Практично – ні.

Андрій підвівся з крісла, трохи похитнувся, але зробив вигляд, що це була частина плану.

– Пропоную піти в кафе.

Ми всі повернулися до нього.

Навіть Дмитро, здається, повернувся з математичного підземелля.

– У кафе? – перепитав я.

– Так, – сказав Андрій. – Щоб підтримати бойовий дух команди. Ми ще не програли. І в нас є премія від батька Марії.

Марія підняла на нього погляд.

– Премія видана не для того, щоб ви святкували передчасно.

– Саме тому це не святкування, – відповів Андрій. – Це стратегічне відновлення бойового ресурсу.

– Пиво туди входить? – обережно уточнив я.

– У помірній кількості, – сказав Андрій.

– О, помірна кількість. Найнебезпечніше словосполучення після “я зараз швидко виправлю”.

Олег встав зі свого крісла.

– Я за.

Якщо Олег після такого дня сказав “я за”, значить, пропозиція була не просто хороша. Вона була клінічно необхідна.

Дмитро теж піднявся, хоча по його обличчю було видно, що тіло ще не погодило з мозком рішення про вертикальне існування.