Глава 39. Парадокс відбіркового туру

Глава 39. Парадокс відбіркового туру

Еліас Крамер

О сьомій вечора в головному конференц-залі Asteron Robotics грала тиха музика.

На чистих інструментальних нотах з високоякісних колонок було чутно: м’яке фортепіано, стримані струнні й ледь помітний електронний пульс на задньому плані. Вона не тиснула на простір, а тримала його в рівному темпі – спокійному, з присмаком камерального інструменталу, наче зал приготований не до формального засідання, а до розмови людей, які звикли приймати серйозні рішення, не виносячи їх на загал.

Я міг собі це дозволити.

Зрештою, це був мій конференц-зал. Моя компанія була головним організатором конкурсу, а я – людиною, яка п’ять років тому запустила цю історію не для того, щоб тепер удавати мармурову статую в костюмі. Бізнес-етикет – річ корисна, але іноді його можна трохи посунути вбік, якщо ти сам оплачуєш приміщення, екрани, сервери й більшу частину цієї міжнародної інженерної м’ясорубки.

На центральному екрані висів підсумковий звіт відбіркового туру.

Asteron Robotics Global Systems Challenge.

Поточний рік.

Зареєстровано команд: 2744.

Минулого року: 1312.

Я дивився на ці цифри і відчував майже фізичне задоволення.

Ріст удвічі за рік – гарний знак. Дуже гарний. Конкурс набрав вагу. Його не лише помітила наукова спільнота. Йому повірили. У молодому інженерному середовищі він уже став не черговим міжнародним відбором у штат робітників великої компанії із красивим логотипом, а реальною точкою входу в дорослий технологічний ринок.

А це коштує дорого.

Для когось він став реальним шансом заявити про себе і свій великий задум.

Для нас – ресурсом.

Бо кожна сильна команда в цьому списку могла стати майбутнім партнером, лабораторним напрямом, окремим стартапом із нашою часткою, новим патентом або рішенням, яке через кілька років принесе прибуток у десятки разів більший за витрати на сам конкурс.

Саме тому я любив такі цифри.

Вони показували чужі жадання та мрії, а також рівень довіри до моєї компанії та компанії моїх партнерів.

На перший рік цього конкурсу було зареєстровано лише 124 команди. Переможцям ми допомогли і стали їх партнерами. Переможці мали дійсно сильні ідеї, тому не пройшло і року, як всі троє команд – переможців стали доларовими мільйонерами. Така сама ситуація була і з наступними. І далі. І тоді науковий світ побачив, що ми не забираємо чужі патенти і не привласнюємо їх винаходи і здобутки, залишаючи копійки, а дозволяємо цим командам розвиватись. Так, мало хто знає, що часткова доля власників цих фірм становить близько 60%, але це у бізнесі вже доволі багато. Це дозволяє приймати їм власні рішення, а не залежати від керівної компанії. Тому фактично вони стали хоч і мілкими, але самостійними гравцями на ринку.

Тому зараз 2744 команди - це вже не хвиля інтересу. Це потік. А в потоці завжди йде все разом: справжні таланти, самовпевнені романтики, технічні авантюристи, команди з реальними прототипами, студенти з гарячими очима, стартапери з красивими презентаціями й «чесні» люди, які щиро вірять в те, що якщо назвати слайд “архітектурою”, то він раптом почне тримати навантаження.

І ось саме для цього існує відбір.

Щоб відділити тих, хто справді вміє отримати шанс залучитись до чогось серйозного, і презентаторів, які лише гарно описують майбутнє.

Я провів пальцем по краю планшета, відкриваючи детальнішу статистику.

На екрані праворуч з’явились обличчя чотирьох людей, в партнерстві з якими Asteron проводив цей конкурс. Тут зібралися не спонсори для галочки й не почесні гості. Кожен із них мав власний інтерес, власну зону впливу й власну частину майбутнього прибутку, якщо серед цих 2744 команд знайдеться хтось справді вартий уваги.

Давід Ковальскі з Orbital Link Communications мав вигляд людини, яка водночас читає звіт, тримає в голові три резервні канали зв’язку й подумки насміхається з половини людства. Його компанії було лише дев’ять років, але вона вже мала активи близько дванадцяти мільярдів і контракти там, де зв’язок не мав права просто “зникнути”. Супутникові канали, телеметрія, аварійні мережі, віддалене керування роботами, дронами й польовими системами. Давід не вірив у словосполучення “стабільне підключення”. Для нього справжня стабільність починалася тоді, коли основний канал уже здох, резервний задихався, але ще один додатковий контур продовжує тримати зв’язок а дані передаються не зважаючи на увімкнені глушилки та фонові перешкоди.

Леон Восс з Atlas Anthropics на екрані виглядав спокійним. Але я знав: у нього ця зовнішня м’якість завжди була оманливою. Atlas був наймолодшим у нашій п’ятірці – лише вісім років на ринку, активи трохи більше десяти мільярдів, зате шуму навколо них вистачало на компанію з півстолітньою історією.

Гуманоїдні платформи, синтетична шкіра, тактильна сенсорика, мікромоторика, м’язоподібні приводи, природність рухів – усе це в їхньому виконанні вже давно вийшло за межі красивих лабораторних роликів. Особливо шкіра. Один квадратний метр повноцінної синтетичної оболонки Atlas коштував би близько мільйона доларів. І це ще без урахування технологій, які мали об’єднати сенсорні шари, температурну реакцію, тиск, мікровібрації, зворотний зв’язок і локальну обробку сигналів в один високочутливий контур.