Глава 37. Перший ранковий збій

Глава 37. Перший ранковий збій

Ігор Савченко

Ранок почався пізно.

Марія підняла нас рівно о дев’ятій.

Але, “Сьогодні обійшлось без цього Антошки, якого кликали друзі на сільскогосподарські звершення”. Тому я прокинувся солодким пізнім ранком, де не відчувався присмак ранкового терору під виглядом турботи. Вона зайшла в кімнату, зупинилася біля дверей і сказала:

– Підйом. Дев’ята година. Сьогодні вам потрібні мізки, а не героїчні зомбі з клавіатурами.

Я відкрив очі й кілька секунд намагався зрозуміти, що саме сталося.

По-перше, я був живий.

По-друге, мене справді підняли о дев’ятій.

По-третє, це точно було зроблено навмисно.

А коли в нашому житті щось раптом виглядало надто милосердно, мій організм одразу шукає пастку.

– Дев’ята? – прохрипів Андрій, підводячись на лікті.

– Так, – відповіла Марія. – Я дала вам виспатися.

Олег розплющив очі майже одразу.

– Навмисно?

– Навмисно.

Дмитро повільно підняв голову з подушки. У нього був вигляд брата, який ще не повернувся з країни сну, але вже отримав повістку назад у реальність.

– Підозрі-і-і-і-ло-о-о-о-о. – протягнув я.

– Раціонально, – сказала Марія. – Перший блок конкурсу стартує о дванадцятій. П’ять годин роботи й година на додаткові матеріали. За завдання ви маєте сісти з ясними головами.

Я сів і одразу відчув, як спина нагадала про вчорашню місію.

Тридцять два маленькі вівтарі ергономічного болю, під які я вчора добровільно складався в позу “молодий спеціаліст шукає сенс життя під столом”.

– Хочу зафіксувати, – сказав я, обережно випрямляючись, – мій організм підтримує ідею нормального сну. Особливо нижня частина спини. Вона готова підписати окрему петицію.

– Твоя спина сьогодні в режимі спостерігача, – сказала Марія. – Голова – в основному складі.

– Голова теж учора брала участь.

– Тим більше. Їй потрібен сніданок.

Ось тут я остаточно зрозумів: Марія говорить серйозно. Вона була спокійна, а її тон був майже м’яким.

І це мене підсвідомо трохи нервувало. Бо спокійна Марія перед великою подією означала: за будь – яку самодіяльність отримаєш позачерговий наряд на кухню.

Ми почали оживати.

Андрій першим пішов умиватися. Олег почав робити невеличку розминку. Дмитро дістав телефон і щось перевіряв злегка примружившись. Марія пішла на кухню, де вже чекав чайник і якась вже виставлена на стіл їжа.

Я потягнувся до телефона. Глянув час, проте навіщо я це зробив так і залишилось для мене загадкою, адже я буквально хвилину тому дивився на настінний годинник. Потім перевірив повідомлення і пошту.

Звичайна ранкова механіка організму, який ще не готовий жити, зате вже здатний пасивно дивитися, як світ його наздоганяє.

І тут я звернув увагу на один непрочитаний лист від організаторів конкурсу. Asteron Robotics Global Systems Challenge.

Спершу я навіть не напружився.

Ну лист і лист. Вони вже писали підтвердження заявки. Писали, що нас прийняли. Писали стандартні речі в стилі: “дякуємо за участь, бажаємо успіхів, тримайтеся, божевільні”. Мабудь це про те, що не забудьте під’єднатись, чи щось на кшталт чогось такого, стандартного.

Потім я глянув на дату.

І завмер.

Лист прийшов кілька днів тому.

Буквально через десять хвилин після закриття реєстрації. Це було трохи дивно.

– Е-е-е… – сказав я.

Олег, не відриваючись від своєї розминки запитав:

– Що?

– У нас є лист.

Андрій вийшов із ванної з рушником у руках.

– Від кого?

– Від Asteron.

Марія з кухні одразу повернула голову.

– Коли прийшов?

Ось це було неприємне питання. У ньому відчувалась тривожна підозра.

– Ну… – почав я.

Марія поставила чашку на стіл.

– Ігорю.

– Пару днів тому. – випалив я.

Олег повільно повернув голову до мене.

– Лист від організаторів прийшов кілька днів тому, а ти побачив його зараз?

– Технічно – так.

– А нетехнічно? – спитав Андрій.

– Нетехнічно я його провтикав.

Дмитро підняв очі від телефона.

– Красиво. Звісно, а як же ж інакше? В нас завжди хоч щось та іде через сраку.

Марія трохи з докором подивилась на Дмитра, щоб той підбирав слова.