Глава 36. Поламаний айтішнік

Глава 36. Поламаний айтішнік

Антіпова Марія Олександрівна

Ранок застав мене на ліжку о сьомій тридцять.

Будильник мовчав, а хлопці ще спали. Я вирішила дати їм додатковий час на відновлення, бо після вчорашнього розгортання системи вони нагадували команду висококваліфікованих людей, яких тиждень ганяли крізь технічну м’ясорубку. Хоча це так і було. Тож поправка тиждень і два дні.

В офіс він ішов секретною зброєю команди, а повернувся, у такому вигляді, наче ця зброя сама відстрілялась, перегрілась і тепер вимагала технічного обслуговування. За вечір він встановив тридцять два M.2-накопичувачі по всій будівлі, обійшов кабінети, столи, системники й, здається, особисто познайомився з кожним незручним кутом корпоративних меблів.

Судячи з його ходи, перемога була повною, але поперек із цим категорично не погоджувався.

Тому сьогодні ранній підйом скасовувався. Героям нічного апгрейду теж потрібна реабілітація.

Їм також потрібна свіжа голова. Щоб думати швидко, точно й холодно. Сьогодні вони мали сідати за конкурс, де не має бути схибів.

Конкурс стартував опівдні. О 11:40 треба було під’єднатися до системи, прослухати вступне слово організаторів, перевірити підключення, камер, й вислухати їхні пояснення перед початком. Такі промови я любила приблизно як довгі інструкції до обладнання, яке все одно працює по-своєму. Зазвичай там багато слів про чесність, прозорість, рівні умови та інновації, а в перекладі на людську це означає: “ми придумали правила, а ви тепер виживайте в їхніх межах”.

Втім, вони організатори.

Їм і вирішувати, як саме проводити цю маленьку міжнародну бійню для людей із завищеним інтелектом і підозріло слабким інстинктом морального самозбереження.

Робоча частина тривала з дванадцятої до сімнадцятої. П’ять годин на завдання. Ще одна година – з п’ятої до шостої – на відправку додаткових матеріалів: розрахунків, таблиць, формул, схем, ходу рішень, логів, пояснень, графіків. Усього, що доводить: відповідь з’явилася не з повітря у вигляді красиво оформленої фантазії, тобто аналітики.

Учора дорогою назад я заїхала в аптеку й купила хлопцям вітаміни для концентрації. Ніякої магії. Жодних пігулок “стань генієм за пів години”. Звичайний комплекс, який мав підтримати мозок і нерви після тижня в режимі “сон – за графіком, їжа – за розкладом”.

Видати їх я планувала за пів години до старту.

Раніше – зарано. Якщо Ігор завчасно отримає щось із формулюванням “для концентрації”, він обов’язково буде попросити ще пів години другу порцію для посилення основного козиря команди.

На фармакологічну самодіяльність Ігоря Савченка сьогодні ресурсу в мене не було. Які ж вони з Дмитром різні. Я б ніколи не подумала, що вони рідні брати.

Я швидко вмилася, привела себе до ладу, заплела волосся, щоб воно не лізло в очі, і вийшла на кухню.

База спала.

І в цьому було щось дивно красиве. Це місце досі лишалося підвальним приміщенням з кабелями, моніторами, технікою, коробками, інструментами й ледь відчутною особливою атмосферою, яка виникає там, де команда ентузіастів деякий час мешкає серед заліза та вважають фразу “поки покладемо сюди” повноцінною системою організації простору. Але наразі тут стало доволі комфортно. Ігор добре все почистив та більш-менш упорядкував цей склад усякого різного «вкрай необхідного».

Так. За цей тиждень їхня База змінилася. У ній з’явився певний ритм життя, речі вже мали свої місця. Робочі зони відділилися від побутових. Навіть можна було принести сюди документи, не хвилюючись, що вони загубляться вже через п’ятнадцять хвилин. Дрібні інструменти зайняли полицю, хоча ще недавно жили за принципом дикої міграції. Навіть чашки після вчорашньої вечері стояли вимиті. Майже напевно, це зробив Ігор – сам або під впливом внутрішнього страху перед моїм ранковим поглядом.

Я поставила чайник, дістала яйця, сосиски, хліб і сир.

Сніданок мав бути швидким, ситним і приємним. Омлет, пара підсмажених сосисок, грінки.

Поки омлет схоплювався на сковороді, я стояла біля плити й слухала тихе гудіння техніки, в надрах якої жив Тім.

За стіною глухо гуділа вентиляція. Хтось із хлопців уві сні змінив позу на дивані. На столі лежав мій блокнот, ручка, пачка вітамінів і список перевірок до одинадцятої сорок.

Я сіла за стіл й дозволила собі кілька хвилин спокою, щоб насолодитися атмосферою цієї дивної Бази.Мені тут подобалось навіть більше, ніж у моїй квартирі, де я жила сама. Так, звучало трохи абсурдно.

Ще буквально півтора тижні тому моє життя було жорстким, зрозумілим і по своєму цілком: офіс, технічні завдання, підрядники, таблиці, батькова компанія, нескінченна боротьба за право бути не “донькою генерального”, а людиною, здатною витягнути складний проєкт.

А тепер я сиділа в підвалі з чотирма хлопцями, які випадково створили живий цифровий світ, готувала собі, та і їм заразом, омлет перед міжнародним конкурсом і тримала в голові план, як видати вітаміни так, щоб ніхто не почав сперечатись.

А ще тут були хлопці і… Андрій. І саме вони створили на Базі таку дивну й теплу для мене атмосферу. Після випуску він майже не змінився: той самий зібраний погляд, та сама впертість, та сама здатність провалюватися в ідею так глибоко, що для нього весь інший світ на цей час переходить у фоновий режим. Колись мене це дратувало. Здавалося, що я завжди десь поруч із його великими задумами, але рідко – у центрі його уваги. Тоді ми не витягнули ці стосунки. Я образилась, він занурився у свій проєкт, і між нами поступово виросла ввічлива відстань, хоча я й могла до нього звернутись з якоюсь своєю проблемою чи задачею, а він завжди мені допомагав. А тепер я подорослішала й, як не дивно, краще розуміла, що означає жити ідеєю. Не захопленням на вечір, не красивою мрією для розмов у кафе, а справою, яка тримає тебе зсередини й не дає нормально дихати, поки ти її не зрушиш з місця. Андрій досі мені подобався. Можливо, навіть більше, ніж я хотіла собі визнавати. Іноді, коли він мовчки дивився в монітор або пояснював щось своїм спокійним голосом, у мені прокидалося щось давнє й тепле. Тоді не склалося. Але зараз… зараз я вже не була тією дівчиною, яка чекала, що її автоматично поставлять на перше місце.