Глава 35. Справа для легенд

Ігор Савченко

В будівлю офісу я зайшов за п’ять хвилин на шосту в чудовому гуморі. Не сказати, що я прямо світився, як рекламна вивіска “людина при справі”, але внутрішньо десь так воно й було. День, який починався з банківської картки, тридцяти двох M.2-накопичувачів і марафону по магазинах, нарешті перейшов у свою вечірню героїчну фазу. Я був із рюкзаком, картою будівлі, списком кабінетів та відчуттям власної важливості. Мені бракувало хібащо плаща за спиною. Але плащ заважав би повзати під столами, тому доля мудро обмежилася рюкзаком.

Біля поста охорони, правда, трапився маленький бонус до настрою. Кілька дуже серйозних на вигляд типів саме обговорювали нашу команду в такому ключі, який мені зовсім не сподобався, але вказати їм потрібний напрямоку, куди б вони мали запхати свою думку мені не дозволяло мамине виховання. Один із них навіть назвав мене ще одним комп’ютерним генієм, звісно, не приховуючи сарказм. От тут я, звісно, не зміг не відповісти. Я обернувся, подивився прямо на того, хто це сказав, і чесно пояснив, що комп’ютерними геніями є мої друзі. А я — їхня секретна зброя. І, мушу визнати, пауза після цієї фрази була майже музейної якості. Хотілося взяти її в рамку й повісити десь у коридорі біля бухгалтерії.

Після цього охоронець повернув мені паспорт, видав тимчасову перепустку і коротко пояснив, куди йти. Я подякував, закинув рюкзак зручніше на плече й рушив до ліфта, не обертаючись, з відчуттям добре виконаного маленького спектаклю. Не те щоб я прийшов сюди заради ефектного виходу, але якщо життя саме підставляє сцену, світло й чотирьох скептичних глядачів, гріх не використати момент. Місія чекала, а пафос, як відомо, має сенс лише тоді, коли після нього ти реально йдеш щось робити, а не просто красиво стоїш у проході.

Сама задача, якщо прибрати з неї весь героїчний пил, була не така вже й складна. Знайти потрібний кабінет. Звірити номер ПК зі списком. Акуратно відкрити корпус. Вставити відповідну M.2 у слот (кожна була промаркована). Закрутити назад. Перезапустити машину. Перевірити в системі, що накопичувач з’явився в «Диспетчері пристроїв» і нормально визначається. Потім повідомити на Базу номер машини й чекати, поки хтось із наших — Андрій, Дмитро або Олег — під’єднається віддалено. Після запиту на екрані я натискав “Дозволити підключення”, і далі починалась уже їхня темна айтішна магія. Я ж ішов до наступного комп’ютера.

План будівлі виявився точним, і за це я подумки готовий був поставити комусь пам’ятник. Невеликий, але з бронзи. Кабінети, поверхи, переходи, номери машин — усе збігалося чітко. Перші кілька ПК пішли легко. Я заходив, знаходив системник, відкривав кришку, ставив накопичувач, перевіряв, писав на Базу й рухався далі. Машина за машиною. Кабінет за кабінетом. У якийсь момент я навіть відчув себе не просто людиною з викруткою, а мобільним модулем фізичного розгортання системи. Звучить тупо, зате дуже солідно.

Після першого десятка я ще тримався бадьоро. Навіть жартував подумки, що якщо так піде далі, то до кінця вечора я отримаю не лише повагу команди, а й професійну деформацію на рівні “бачу системник — хочу його розкрити”. Хлопці підхоплювали машини одну за одною й щось налаштовували, прописували, перевіряли, перезавантажували й, судячи з окремих реплік, місцями тихо ненавиділи корпоративну інфраструктуру. Марія зверталась до мене рідше, але по суті: “Темп хороший”, “Не поспішай із корпусами”, “Звіряй номери”. Оце останнє я сприймав як заклинання проти катастрофи.

Але ближче до середини маршруту романтика почала потроху сповзати з моїх плечей разом із силами. Бо одне діло — уявляти себе нічним оперативником апгрейду, і зовсім інше — реально нахилятися, присідати, відкручувати, шукати потрібний слот, не загубити маленький гвинтик, не зачепити кабелі, не переплутати коробочку, потім усе закрити й перейти до наступного кабінету. І так не один раз. І не п’ять. І навіть не десять. Після двадцятого комп’ютера я вже почав розуміти, чому супергерої носять костюми з підтримкою спини. Бо без неї героїзм дуже швидко переходить у поперек. А він, зараза дика, починає нити, а потім ще й боліти.

Під кінець я вже рухався майже на чистій силі волі. Десь між двадцять сьомим і двадцять восьмим ПК у мене в голові зациклилася пісня “Легенди не вмирають”, і я вирішив не сперечатися з мозком. Якщо організм сам обрав саундтрек для виживання, значить, так треба. Я тихо наспівував собі під ніс:

Себе вписали в історію.

Але хто зна, у що це стало їм?

Як боролись у житті своїм?

Вже ніби кінець,

Підуть по вінець

І реванш візьмуть.

Але перед цим,

Почавши ні з чим,

До зірок ідуть!

Тож, нумо зберись,

Ігор підведись!

Ця справа для Легенд!

І я далі тягнув рюкзак, звіряв номери й повторював, що секретна зброя не має права здохнути біля системника з бухгалтерії. Особливо якщо до фіналу залишилося зовсім трохи. Це було б безславно. А я сьогодні вже занадто добре вийшов на сцену, щоб завершити вечір лежачи під столом у позі переможеного хом’яка.

Останній SSD я встановив уже майже без емоцій. Просто відкрив корпус, вставив, закрутив, перезавантажив ПК, перевірив у «Диспетчері пристроїв», що система його бачить, і відзвітував на Базу останній номер. Коли хлопці під’єдналися, я натиснув “Дозволити підключення” з відчуттям ідеально виконаної надважкої місії. Усе. Тридцять два з тридцяти двох. Жодного пропуску. Жодного переплутаного кабінету. Жодного загубленого накопичувача. Я викликав таксі, вийшов із будівлі й тільки тоді зрозумів, що ноги в мене вже не ходять, а ведуть переговори про звільнення. Але місія була виконана. А це, чорт забирай, гріло краще за будь-яку каву. Герой повертається на Базу.