Глава 34. Секретна зброя виходить із тіні

Ігор Савченко

Ранок середи почався з приємних спогадів.

Учора вони повернулися пізно. Дуже пізно. Втома висіла над ними важким куполом: у поглядах, у плечах та по іншим ознакам це було виднонеозброєним оком. День добре пройшовся по кожному з моїх друзів, витиснув усе зайве і відпустив додому вже майже порожніми. По обличчях одразу читалося: розгортання системи далося важко, а результатами особливо хвалитися не хотілося. Я навіть не став лізти з питаннями про їхню цифрову війну з корпоративною реальністю. І так було ясно: цього разу реальність працювала жорстко й без поблажок.

Але совість у життя все ж інколи прокидається.

Разом із ними на Базу приїхав пакет суші і літр крафтового пива, як виявилося «Мого пива». Особистого. Цільового призначення. Не з розряду “взяли щось до столу”, а саме для мене –, чий тиловий героїзм, як виявилося, все ж помічають. За це я вже був готовий трохи пом’якшити своє ставлення і до людства, і до поточного стану речей.

Після того, як вони розулись, Марія підійшла до мене першою. Втомлена, трохи бліда, але все ще зібрана (я не розумію як їй це вдається?). І погляд у неї цього разу був м’якший, тепліший, без учорашньої жорсткої ділової напруги.

– Ігорю, – сказала вона, – дякую тобі. Справді. Я і вся наша команда цінуємо твій вклад. Просто зараз ми перевантажені, і, чесно кажучи, із системою все поки складається не так гладко, як хотілося б. Тому сьогодні відпочивай. А завтра зранку для тебе буде окреме завдання.

Я тоді подивився на неї з виразом глибоко пораненої гідності, який у мене останнім часом уже почав працювати майже автоматично.

– Я вже задовбався сидіти вдома, – сказав я. – Ще трохи – і почну розмовляти з чайником, бо він хоча б шипить у відповідь.

Кутик її рота ледь смикнувся.

– Не хвилюйся. Завтра тобі, схоже, доведеться проїхати половину міста. Нагуляєшся так, що ще проситимешся назад на Базу.

Треба визнати, в цій фразі було щось терапевтичне.

Бо я, як би там не жартував, справді вже втомився бути людиною, яка вічно “потрібна, але трохи потім”. Мені хотілося не просто отримувати подячні слова й суші під пиво, а мати реальну, чітку, бойову задачу, де від мене залежить не настрій колективу і не якась там розвідка по конкурсу, а реальний результат.

На столі їх уже чекала вечеря, яку я встиг приготувати ще до їхнього повернення: картопляне пюре й запечені гомілки. Ніякої високої кухні, зате ситно, гаряче і смачно. Це важливіше за будь-які мої внутрішні сумніви. Ми вечеряли на відволічені теми. У всіх вистачало розуму не тягнути за стіл проблеми.

Моє пиво і пару невеликих коробочок з ролами стояло поруч абсолютно заслужено, гомілки вдалися, пюре теж, команда їла і нахвалювала, а це, між іншим, найвища форма кухонного визнання в нашому колективі. Після вечері я цього разу навіть першим потрапив у ванну – не з альтруїзму, звісно, а тому, що мав намір ще подивитись на кухні на ноутбуці вже дано завантажений фільм, але все відкладав цей момент, а сьогодні, як то кажуть «Зірки зійшлись».

Я засинав з дуже приємною думкою: завтра мене не залишать стерегти каструлі й чайники. Завтра в мене буде окрема місія. І, якщо судити з Маріїного тону, доволі така серйозна. Отже, день обіцяв бути хорошим.

І, як не дивно, цього разу я не помилився. Мене навіть підняли на пів години пізніше, ніж інших.

Зранку мене розбудив не будильник, а запах того, що я вже почав сприймати як насильницьку цивілізацію. Марія знову була на кухні. Повністю забравши у мене ці обов’язки (звісно я був лише «за»).

Хлопці з самого ранку проходили свій стандартний протокол завантаження в людину бадьорості. Андрій умивався , активуючи мозок. Олег рухався швидко й зібрано, готуючись бути наступним і збираючи собі обов’язковий чек-лист: вода, рушник, чиста спідня білизна і футболка. А Дмитро взагалі існував у якомусь проміжному стані між тілом і фоновим процесом: зовні він уже прокинувся, але було видно, що завантаження системи ще не завершилось. Схоже, мій брат згадував куди ввечері закинув свої штани й носки.

Я, якось вже на автоматі вирушив на кухню, не зовсім усвідомлюючи чому моя роль раптом перейшла до неї, а Марія вже поставила переді мною тарілку, кружку і м’яко сказала:

– Їси швидко. Потім збираєшся. У тебе сьогодні окрема місія.

Оце слово мені одразу сподобалось, ще вчора.

Не “доручення”, не “потрібно буде заїхати”, не “будь ласка, допоможи”, Місія. З великої літери.

Я сів, почав їсти й при цьому дивився на неї з належною до моменту серйозністю. Тоді Марія зробила річ, від якої я мало не вдавився чаєм.

Вона поклала переді мною банківську картку.

І назвала пін-код до неї.

Я завмер із виделкою в руці.

Я знав, що от є в житті моменти, коли людина раптом отримує реальну відповідальність і внутрішньо дорослішає. Саме такий стан я тоді і відчув.

Втім все одно цей момент прийшов неочікувано: коли тобі кладуть на стіл чужу банківську картку і спокійно диктують код, ніби ти не Ігор Савченко з багатим минулим дрібного хаосу, а швейцарський банкір із моральним сертифікатом.