​​​​​​​Глава 33. Два дні на неможливе

Глава 33. Два дні на неможливе

Борис Миколайович Левченко – керівник департаменту логістики та складського забезпечення

Наступного ранку офіс, знову виглядав офісом, а не штабом малої приватної революції, яку тут останній тиждень влаштувала Марія Олександрівна.

Молодь, звісно, любить слово “динаміка”, але в моєму віці воно вже звучить не так привабливо. А в моїй професії цінується інше: щоб машини виїжджали і прибували вчасно, щоб складські дані відповідали реальності, щоб люди не вигадували зайвого, а якщо вже й вигадують, то хоча б не всім колективом одразу. За останні дні компанія жила саме в режимі “всім одразу” дайте дані по складах за останні пару років. Донька генерального підняла на вуха усіх, витягувала з людей цифри, зводила в купу те, що роками ніхто не зводив, запитувала такі речі, на які нормальні фахівці відповідати не будуть… але наказ генерального, тут вже довелось відповідати. А тепер, після вчорашньої презентації, усе мало б повернутися в робоче русло.

Я сидів у своєму кабінеті, дивився на ранкову зведену таблицю і водночас думав зовсім не про логістику. Перед очима стояла вчорашня зала. Треба віддати молодим належне: виступили вони сильно. Це точно не виглядала як доповідь студентів, система яку вони розробили (покищо лише за їхніми словами) виглядала на презентації масштабною і дуже корисною, але доволі самовпевненою. Вони вийшли й доповідали про свою систему… як там її… точно: «Система прогнозу попиту», ніби справді розуміють, про що кажуть. І саме це мене найбільше насторожувало.

Бо презентація – це одна дисципліна. Там можна тримати обличчя, структуру, ролі, думку, навіть тиск. Там важливо не провалитися. Але от розгорнути систему за два дні на живій корпоративній мережі – це вже не про гарні слова. Це про залізо, доступи та іншу айтішну муть, в якій я мало чого розумію, але я точно знаю, що реальність може в будь-який момент підставити тобі підніжку. Он у одного завідувача складу, під моїм началом, стоїть начебто цілком нормальний принтер, але іноді він поводиться так, ніби в нього є власні образи й поганий характер. То раптом відмовляється друкувати накладні саме тоді, коли на рампі вже стоїть машина і водій починає нервово дивитися на годинник. То друкує першу сторінку ідеально, а на другій вирішує, що відтепер його особиста місія – жувати папір із повільною, демонстративною жорстокістю. А буває ще краще: комп’ютер його бачить, мережа його бачить, лампочки на ньому горять, як новорічна ілюмінація, але сам він дивиться кудись у свою внутрішню темряву й удає, що в природі не існує жодного документа, який треба надрукувати. ІТ-відділ тоді два дні шукав причину цієї вистави, а в підсумку з’ясувалося, що ця примхлива тварюка просто час від часу конфліктує з драйвером після оновлення системи. От тому, коли хтось каже мені, що за два дні можна безболісно розгорнути в живій компанії велику систему, я спершу згадую не сервери й не презентації, а саме той клятий принтер.Я відкинувся на спинку крісла й глянув у вікно.

Ні, звісно, я не вірив, що це можливо.

Принаймні не в ці строки.

Сім днів на створення пілоту я ще міг пояснити собі як поєднання дуже сприятливого збігу обставин, старих напрацювань і молодецького бажання зробити усе що тільки можливо, аби лише вразити. Але тепер ішлося вже не про пілот у вакуумі. Ішлося про установку на окремий серверний комп’ютер, який Антіпов закупив завчасно, і про підключення більш як тридцяти машин у корпоративному контурі. Це був уже не номер на сцені. Це була робота. І тут, як я добре знав, навіть хороша ідея дуже швидко вчиться скромності.

Ще одне питання крутилося в голові від учора і дратувало мене не менше, ніж їхня молодість.

Ціна.

У нормальному світі такі речі починаються хоча б із приблизної рамки. Не треба одразу остаточну суму до копійки – це казки для тендерних відділів. Але має бути хоч щось: розробка ядра, вартість розгортання, інтеграція з діючою мережею, підтримка, оновлення, резервне копіювання, навчання персоналу, супровід у період тесту, аудит безпеки, адаптація звітності, технічна документація. Хоч щось. Люди, які справді вже були на реальних упровадженнях, завжди називають хоча б контури ціноутворення. А тут – тиша. Наче гроші в цій історії взагалі не головне.

Це або дуже шляхетно, або дуже молодо. А по строкам виглядає як якийсь «розвод наперсточника на ринку».

Близько дев’ятої я вийшов із кабінету й спеціально пройшов повз акрему кімнату в IT-відділі, де їм  зробили міні-серверну й виділили місце під розгортання. Картина була, треба визнати, навіть трохи кумедна. Марія Олександрівна стояла рівно й спокійно, з тією зібраністю, яка в одних викликає повагу, а в інших – глухе роздратування. Я, якщо чесно, вже починав поєднувати в собі обидві реакції. Поруч із нею метушилися троє її молодих спеціалістів: один сидів біля серверної машини, не відриваючись від перевірок, другий щось швидко звіряв у ноутбуці, третій тримав список користувачів і доменних імен, час від часу щось надиктовуючи. Працювали вони зосереджено, але місцеві хлопці айтішники дивилися на них з виразом обличчя, як зазвичай дивляться на чужу самовпевненість: стримано, з легкою насмішкою і без жодного внутрішнього бажання полегшувати їм життя.

Я пройшов повз, навіть не сповільнивши кроку. Робити висновки завчасно – це звичка молодих, а не моя. Особливо тоді, коли молодь ще не встигла по-справжньому познайомитися з реальністю. А реальність у компанії зазвичай приходить не в пафосних словах і не в красивих планах. Вона приходить у вигляді одного загубленого доступу, двох неправильно названих файлів, кількох людей, яких саме сьогодні немає на місці, і машини на відвантаженні, яка чомусь завжди з’являється саме в той момент, коли в когось відповідь на усі питання водія про відправку: “Зачекай ще трохи, в мене майже все готово”.