Глава 32. Вечір ображеного героя

Глава 32. Вечір ображеного героя

Ігор Савченко

Я сидів на Базі сам-самісіньок уже хвилин сорок, після того, як відправив колективну заявку на конкурс.

Більше того — я вже навіть встиг отримати листа від організаторів. Заявку прийнято. Успіхів бажаємо. До побачення. Тобто формально я свою частину великої справи закрив.

І от саме після цього почалося.

Я, поки їх чекав, пройшов повний курс внутрішнього прийняття неминучого. Як у нормальних людей буває з горем, хворобою чи рахунками за комуналку, тільки в моєму випадку — з власною недооціненою корисністю.

Спершу була відповідальність.

Дуже шляхетний етап. Майже благородний. Я сидів рівно, дивився в екран із виразом людини, якій історія щойно довірила важливу ділянку фронту, і внутрішньо пишався собою. У такі моменти хочеться навіть дихати гордо, на повні груди.

Далі, коли все було відправлено, прийнято й навіть підтверджено листом, у мене закономірно почало розростатися глибоке усвідомлення власної важливості.

Небезпечний етап. Дуже небезпечний.

Бо саме у цьому стані ти ще не стаєш офіційно пихатим, але вже починаєш внутрішньо себе налаштовувати на власну значимість. Я сидів, дивився на той лист і дедалі чіткіше відчував, що взагалі-то є в історії моменти, коли все тримається не на тих, хто дуже розумні та ведуть гарні доповіді на публіку, а на тих, хто вчасно закриває нудну, суху, але критично важливу частину справи. І ось таким персонажем, якщо вже без фальшивої скромності, сьогодні відчував себе я.

Я відкинувся на спинку стільця і розслабився. Моє тіло саме відреагувало на присутність настільки значущої людини в кімнаті.

А потім потроху мене все це якось непомітно почало підточувати зсередини. Думка за думкою і..., як вечірній протяг у старому підвалі, народилась образа.

Ця підступна леді підкралася повільно й дуже грамотно. Без істерики і бажання грюкнути дверима, послативши всіх до біса чи влаштувати показову трагедію в чотирьох актах. Для такого я був занадто дорослий, занадто тверезий і, що найгірше, занадто добре все розумів. Саме тому ця образа вийшла особливо гидкою — спокійною, розумною, і невимовленою, схованою навіть від себе самого, залишивши лише внутрішнє відчуття, яке поки що намагалось не відсвічувати показово. Вона засіла десь усередині й починала методично, з логікою досвідченого прокурора, доводити, що внутрішньо скривитися я, взагалі-то, маю повне моральне право.

Формально все було чесно. Мене не відсовували, не принижували і не скидали на мене якийсь дріб’язок тільки тому, що комусь захотілося красивіше виглядати на великій сцені. Навпаки — цього разу мені дісталася саме та частина роботи, яку не можна зробити абияк. Хтось же мусив сісти, пройти крізь усю цю конкурсну бюрократію, не наплутати в документах, нічого не загубити, не спіткнутися об якусь особливо підлу вимогу, заховану в середині регламенту, і довести справу до кінця так, щоб потім ні в кого не виникло бажання нас викинути ще до старту. І якщо вже говорити чесно, на цю роль я справді підходив найкраще.

Ось тільки від цього було не легше, а прикріше.

Бо десь там у цей самий час відбувалося справжнє життя. Велика сцена дня. Те, що потім згадують. Захист великого проєкту, напруга, герої дня. Серйозні запитання від серйозних людей, які вирішують, чи бачать вони перед собою майбутнє, чи чергову команду делетантів, яким варто було б менше мріяти й більше спати. Там зараз усе мало вагу: кожне слово, кожна пауза, кожен погляд. Саме там вирішувалося, чи перейде вся наша історія на новий рівень, чи так і заглохне на старті.

А я сидів у підвалі. Серед техніки й охололого чаю слухаючи знайомий гул апаратури, який давно вже виконував у нас роль побутового фону. Сидів і дуже виразно відчував себе людиною потрібною, корисною і водночас якоюсь боляче закулісною. Наче я не учасник крутої команди і не актор на сцені великого театру, якому аплодують стоячи, а той, хто вчасно підтягує канати, щоб декорації не завалилися на голови головним дійовим особам. Усі, звісно, розуміють, що без таких людей театр би не відкрився взагалі. Але овації зазвичай дістаються не тим, хто втримав конструкцію від ганьби.

Мабуть, саме це і була найточніша стадія — прийняття власної закулісності.

На цьому етапі ти вже не сперечаєшся з очевидним. Не вдаєш, що тебе недооцінили несправедливо. Не мрієш помінятися місцями. Ти не дурень, і логіка в тебе ще не відмерла. Ти чудово розумієш: робота важлива, розподіл задач правильний, сенс у всьому цьому є. Але десь на самому дні свідомості вже заводиться одна дрібна, шкідлива і абсолютно нераціональна думка. Чому все найефектніше знову відбувається там, де не ти? Чому саме тобі щоразу дістається той шмат великої справи, без якого вона розвалилася б до фундаменту, але який із боку виглядає так, ніби ти просто спокійно сидів осторонь і, дякувати Богу, нікому не заважав?

І найгірше полягало в тому, що ця думка не брехала. Вона просто дуже вчасно знайшла правильні слова.

І тут, сам того не помічаючи я почав себе накручувати. Ні, не накручувати самооцінку або свою значимість в команді, а почав фантазувати. Не про перемогу. Це було б занадто шляхетно. Я почав уявляти їхнє повернення.

От вони заходять.