Глава 29 — Підвал суворого режиму

Ігор Савченко

Якщо ви колись думали, що доросле життя – це свобода, мушу вас привітати й одразу ж елегантно добити: доросле життя – це коли ти добровільно підписуєшся на посаду наглядача в установі суворого режиму, де відбувають покарання чотири генії, а весь твій арсенал впливу складається з таймера на телефоні, ганчірки, швабри й тону людини, яка вже втретє за день повторює: “їсти – зараз, а не коли у вас там закінчиться натхнення”.

Я прокинувся від звуку, який у нашій маленькій республіці давно вже виконував роль сирени підйому. Будильник, як завжди, безжально врубав: “Антошка, Антошка, пойдём копать картошку”, і я вам чесно скажу: хто б не був цей ваш Антошка, до третього дня спільного існування я вже ненавидів його, картоплю, копання і весь цей ранковий ентузіазм на рівні особистої образи. Але ще більше я ненавидів того оптиміста, який його туди кличе. Бо в Антошки, якщо розібратись, принаймні є вибір – іти чи не іти на свої сільськогосподарські подвиги. А в нас вибору не було. У нас був режим. Особистий час тут узагалі став чимось на кшталт контрабанди: ніби колись існував, але тепер за нього можуть і догану вліпити. Ми вже давно не живемо за принципом “хто як хоче” (цілий тиждень!!!). Ми живемо за режимом. За розкладом. За внутрішнім статутом колонії підвищеної інтелектуальної небезпеки, який Марія ввела так спокійно й так невідворотно, ніби завжди була народжена для командування стихійними лихами в людській подобі.

І що найгірше – ми підкорилися. Нам не залишили вибору!

Ще тиждень тому ми вели себе як більш-менш нормальні студенти (ну майже студенти, з представників цього братства залишився лише я). Ну, відносно нормальні. Діти хаосу, які вміли жити на каві, локшині, безсонні, недописаних шматках коду, спонтанних геніальних ідеях і святій вірі в те, що прибрати можна “потім”, поїсти “десь між великими звершеннями”, а поспати – коли всесвіт сам дасть знак. Вони існували як усі молоді люди, яким здається, що організм безсмертний, а безлад – це не проблема, а творче середовище. Але потім у цей підвал зайшла Марія, подивилася на наш маленький монастир цифрового безумства, де геніальність уже починала пахнути пилом, недосипом і чашками з засохлим чаєм, і зробила те, що не зміг би жоден деканат, жоден військкомат і жодна сила небесна: взяла нас у дисциплінарний конвой.

Марія, фактично переїхала до нас жити на цей тиждень і окупувала спальну кімнату під свої особисті потреби. Тепер Марія каже “перерва” – і це звучить не як пропозиція, а як наказ на вивід у двір. Марія каже “пів години на їжу” – і це сприймається як санкціоноване побачення зі шлунком. Марія каже “відпочинок” – і четверо дорослих, розумних, технічно небезпечних чоловіків ідуть лежати вдень, бо, бачте, перегріті мізки продукують не прориви, а галюцинації, баги й колективні рішення рівня “а давайте ще оце швиденько перепишемо”. Марія каже “тиша” – і я вже машинально думаю, чи не надто голосно дихає чайник, бо тут думати – це не просто робота. Це культ. Релігія. Основний виробничий процес.

І вся ця наша камера суворого режиму тримається на дуже дивному балансі: четверо заручників порядку, яких ще недавно неможливо було змусити одночасно поснідати (сніданок після пивної ночі– це святе, його не чіпати), тепер сидять по своїх кутах і збирають серцевину системи, ніби від цього залежить не просто конкурс і не просто чийсь бізнес, а щось значно більше. Воно, власне, так і є. Просто звучить занадто пафосно, щоб повторювати це вголос щогодини.

Уся ця четвірка працює тепер не як окремі персонажі, а як одна ув’язнена, але високофункціональна сутність, яку Марія тримає в межах периметра. Вона стягує хаос у рамку. Вона відтинає зайве, розкладає дике по клітинках, викидає з процесу все, що не працює на результат. Поруч із нею навіть причинно-наслідкові зв’язки ніби починають ходити строєм.

Андрій, Дмитро й Олег у цьому новому режимі давно перестали бути хлопцями, з якими можна було колись сісти на кухні в гуртожитку, налити чаю чи чогось міцнішого, посперечатися про майбутнє й о другій ночі вирішити, що саме зараз чудова мить, щоб почати планувати похід на дискотеку (хоча не часто, але й таке бувало). Ні. Тепер вони нагадували мені групу людей, яких не посадили за вирішення надскладної задачі, а мобілізували. Один тягне на собі дані, зводить їх, вичищає, вирівнює, ніби хірург, якому замість тіла дали купу брудних довідників і сказали: “зроби так, щоб воно не вмерло”. Другий занурюється в прогнозне ядро з такою зосередженістю, наче це не модель, а особливо небезпечний ритуал, де одна неправильно поставлена змінна відкриває пекло. Третій тримає архітектуру, каркас, модулі, контури, доступи й розгортання з холодною зосередженістю та уважністю, з якою заливають бетон під будівлю, що має витримати удар реальності. Марія стоїть над усім цим із ключами від блоку, списком порушень режиму й повним моральним правом відправити будь-кого в карцер сорому одним піднятим поглядом.

І я десь між усім цим.

Я – Ігор. Маленький трагічний Ігор, який колись просто натиснув одну невинну кнопочку Enter, а тепер живе так, ніби це був не запуск маленької реальності, а добровільне підписання довічного вироку на виправні роботи. І головне – я вже навіть не пам’ятаю той момент у деталях. Ну Enter. Ну кнопка. Ну одна. Ладно вони – великі розуми, архітектори, аналітики, люди з обличчями, ніби їм із дитинства судилося сперечатися з реальністю. Але я-то за що? Я ж не просив такого кар’єрного зростання. Я думав, що буду десь красиво стояти біля кнопок. Може інколи пиво подавати цим великим геніям. А опинився біля раковини, термоса, МФУ, холодильника й телефонного таймера. Я бігаю між цими геніями, як черговий по бараку, стежу за режимом, нагадую про їжу, про воду, друкую, сканую, підшиваю, шукаю флешки, тягаю папери, мию чашки, витираю пил і з кожним новим днем дедалі сильніше підозрюю, що Всесвіт узагалі дуже дивно розуміє слово “справедливість”.