Глава 27. Марія проти стихійного генія

Андрій Ковальчук

Марія піднялася раніше за всіх і вже була вдягнена. Схоже, у машині в неї лежав запасний комплект одягу, бо тепер на ній були світло-бежеві спортивні штани, легка кофта на блискавці й футболка червоного кольору. Усе виглядало зручним, охайним і підозріло доречним для людини, яка приїхала сюди вчора ввечері майже з коліс. На футболці чорними літерами красувався напис: «Не метушись. Уже пізно».

І, якщо чесно, цей напис дуже пасував і самій футболці, і ранку, і нам усім.

Марія стояла біля столу й щось готувала на плиті. Я зрозумів, що поки ми спали, тут уже встигли провести попередню оцінку нашої деградації, винести внутрішній вирок і перейти до етапу примусової реанімації колективу. В одній руці вона тримала кухонну лопатку, другою тарілку, щоб покласти на неї омлет. На столі вже лежав хліб, сир, нарізані огірки з помідорами, стояли кружки, а на плиті, поруч з омлетом закіпав чайник.

Дівчина помітила, що я прокинувся.

– О, один піднявся, – констатувала вона беззаперечний факт, кинувши на мене короткий погляд. – Чудово. Значить, процес пішов.

– Я б не назвав це підйомом, – пробурмотів я, сідаючи рівніше. – Це радше повернення свідомості в аварійному режимі.

– Мене влаштує і аварійний режим, якщо він ходить на двох ногах і здатен тримати виделку, – спокійно відповіла Марія. – Будь ласка, розбуди решту з команди «богів». Тепер сніданок за графіком, а ваш ранок сьогодні й надалі стартує за розкладом.

Саме в цей момент з сусіднього дивана долинув приглушений голос Ігоря:

– Я взагалі-то вже прокинувся. Я просто внутрішньо протестую.

– Протест відхилено. Тепер підіймайся.

Ігор відкрив одне око, потім друге, глянув на стіл, на Марію, на мене, і в його обличчі повільно проступило те саме складне відчуття, яке буває в людини, котра ще не зрозуміла, чи їй зараз пощастило, чи її щойно дуже ввічливо взяли в полон.

– А що це в нас тут відбувається? Переворот? Санаторій? Контрольне захоплення Бази?

– Сніданок, – відповіла Марія. – Твій мозок ще хвилин двадцять буде шукати змову в омлеті, але їсти ти почнеш раніше.

Олег прокинувся і сів на край дивану, провів долонею по обличчю і сфокусував на мені свій погляд.

– Добрий ранок, – сказав він.

– Для когось добрий, – буркнув Ігор, уже спускаючи ноги з дивана. – А для когось це останній ранок пахне тоталітаризмом.

– Ти драматизуєш, – запевнила його Марія. – До тоталітаризму ми перейдемо після сніданку.

Я не втримався й тихо хмикнув.

Дмитро прокинувся останнім, він виліз з під одіяла – сонним, розпатланим, із виразом людини, яка ще намагається додивитись цікаві мультики уві сні, але чомусь вимушена витягти себе з цього блаженного стану. Він мружився на світло, на запах кави й на нас усіх. Мені на мить здалось, що він не до кінця був певен, чи це реальний ранок, чи якийсь подарунковий бонус до вчорашньої догани.

– Що сталося? – спитав він хрипко.

– Цивілізація, – відповів я.

– Тимчасово, – уточнив Ігор.

Марія підійшла до чайника, налила мені чай і поставила чашку ближче до краю столу.

– Тримай. Каву тобі не пропоную, бо я ще пам’ятаю, що ти її не п’єш.

Я кивнув, а всередині в мене чомусь стало тепліше. Дурна дрібниця, але мене це підбадьорило.

– Дякую, – сказав я.

– Не дякуй завчасно. Це лише вступна частина операції “зробити з вас функціонуючих людей”, щоб «по повній» узяти в оборот.

Ми повільно підтягнулися до столу. Хтось ще мовчав, хтось бурчав, хтось кліпав на світло. Учора тут сиділа четвірка виснажених творців локального апокаліпсису. Сьогодні за цим самим столом збиралася майбутня команда, якій щойно насильно повернули сніданок, режим і базову людську настройку їсти не лише перекусами і коли знайдеться час.

Марія дочекалась, поки всі хоч щось покладуть собі в тарілки, сперлася стегном об край столу й обвела нас спокійним, холоднуватим поглядом.

– Поки ви не поїсте, я серйозну розмову починати не буду, – сказала вона. – Голодна людина з недосипом дуже легко плутає хорошу ідею з тоталітарним наказом або з дурницею. А ви й без того вже довели, що здатні зайти в цій дисципліні значно далі за середньостатистичну людину.

– Я хочу занотувати, – подав голос Ігор, намазуючи масло на хліб із виразом мученика, – що мене зараз дуже елегантно образили в присутності їжі.

– Це був аванс, – відповіла Марія. – Основна програма почнеться пізніше.

Олег мовчки взяв виделку.

– Вона права, – сказав він. – Спершу їмо.

– Я оце й хвилююсь, – сказав Ігор. – Коли Олег так швидко погоджується з дисципліною, значить, ситуація справді серйозна.

– Вона давно серйозна, – відгукнувся Дмитро, уже тягнучись до кружки. – Просто вчора ми були занадто втомлені, щоб прислухатись та аналізувати чиїсь додаткові проблеми. – після цих слів він поглянув на Марію.