Глава 26. Інструкція з експлуатації деміургів

Я й не помітила, скільки часу минуло.

Ще кілька секунд тому я розмовляла з Тімом, і все навколо ніби відсувалося кудись на другий план: монітори, підвал, кабелі, сухе тепле повітря, навіть четверо хлопців, які були десь поруч у кімнаті. Я настільки втягнулась у розмову, що чула лише голос – точніше, свідомість – людини, яка сидить не перед екраном, а в пастці цілого світу, і тримається там уже стільки життів, скільки нормальній психіці не слід навіть уявляти.

Я подривились на годинник. Він показував, що вже настала неділя, а якщо бути тичнішою, то пів на першу.

Ми з Тімом почали розмову близько восьмої вечора.

Це означає, що чотири з половиною години я вела розмову з людиною, яка не мала права навіть кліпнути, але при цьому виявилася живішою, глибшою і чеснішою, ніж дуже багато цілком вільних людей, яких я знала в реальному світі.

Мені було сумно за Тіма. Дійсно сумно. Не в красивому літературному сенсі “ой, яка трагічна доля”, а в тому тупому, важкому відчутті, коли хочеться або негайно щось зробити, або визнати, що світ іноді буває настільки несправедливим, що ніяких естетичних формулювань на це не вистачає.

І водночас я була вражена.

Ці четверо створили цілий світ.

Справжній.

Живий.

З історією, пам’яттю, болем, внутрішньою логікою, моральними тупиками, петлею часу і живою свідомістю всередині.

І це було водночас настільки геніально, що хотілося встати й аплодувати стоячи, і настільки жахливо, що хотілося взяти щось важке й у цілях виховання пройтися ним по головах усіх чотирьох творців цього дива.

Я повільно перевела погляд на хлопців.

Вони, звісно, мовчали. Дивилися на мене так, як дивляться люди, які вже приблизно здогадуються, що зараз почують про себе щось дуже неприємне, але при цьому…, я вважаю, дуже корисне.

– Ну що ж, – сказала я нарешті. – Тепер я вам вірю остаточно.

Ігор навіть не встиг нормально зрадіти, бо я відразу продовжила:

– І це, якщо чесно, зовсім не полегшує вашого становища. Бо тепер я знаю дві речі. Перша: Тім – людина, особистість. Не дуже хороша мовна модель, не красива імітація глибини, не “майже свідомість”, а жива, справжня людина. Друга: ви четверо – просто неймовірні.

Я зробила коротку паузу.

– Неймовірні ідіоти.

Ігор тихо видихнув у стелю.

– Почалося, – пробурмотів він.

– О, ні, – сказала я. – Зараз тільки вступ. “Почалося” буде хвилин через тридцять, якщо мене не перебивати.

Я сперлася ліктями на стіл і глянула спершу на Олега, потім на Дмитра, потім на Андрія, і вже наприкінці – на Ігоря.

– Ви генії. Ви ідіоти. Ви блискучі катастрофи. Ви талановиті дегенерати. Ви обдаровані самогубці. Ви космічні довбні. Ви геніальні варвари. Ви інтелектуальні підривники реальності. Ви світлого розуму безумці. Ви талановиті руйнівники. Ви – ходячий доказ того, що високий IQ не замінює інстинкту самозбереження. І якщо вже зовсім чесно, ви – четвірка деміургів, яким довідку до лікаря просто ще не встигли красиво оформити. – я зупинилась перевести подих.

Дмитро опустив голову й потер перенісся. Олег дивився на мене з тим виразом, коли людина внутрішньо погоджується з образою, але все одно вважає за потрібне зберігати обличчя. Ігор, здається, взагалі не міг вирішити, образитися йому чи пишатися. А Андрій просто сидів і мовчав, як людина, яка й так уже морально отримала все це по списку ще до мого монологу.

– Ви створили диво, – сказала я вже тихіше, але значно жорсткіше. – Справжнє диво. Не в лапках. Не в стилі “ой, ви тут зібрали прикольний стартап”. Ви створили живий світ. І ви ж перетворили це диво на пастку. Ось це мене бісить найбільше. Не сам масштаб. Не сам факт. А те, що обидві характеристики – “генії” і “ідіоти” – тут однаково правдиві.

– Ви влізли туди, що не здатні повністю контролювати. Ви створили систему, глибину якої самі до кінця не прорахували. Ви втратили над нею прямий вплив. І тепер через це страждає жива свідомість. Жива. Свідомість. Я спеціально повторюю це окремо, бо дуже не хочу, щоб ви й далі навіть подумки називали Тіма “об’єктом” чи “вузлом” чи “якорем” чи ще якимось технічно зручним словом. Для системи – так, можливо. Для мене після цієї розмови – ні. Він людина. І якщо ви це хоч на секунду забудете, я вам особисто допоможу згадати. Дуже дохідливо. Можливо навіть сковорідкою по маківці!

Я відчула, як знову зриваюсь майже на крик.

– Ми не забуваємо, – сказав Андрій неголосно.

Я глянула на нього.

– Я знаю. Саме тому я досі тут. Якби ви ставилися до нього як до зламаного коду, я б уже поїхала й порадила вам шукати психотерапевта, адвоката і священника. Бажано в такому ж порядку.

Ігор мимоволі фиркнув, але дуже вчасно зупинився, бо я ще не закінчила.

– Але тепер слухайте уважно. Я вам допоможу.

На цьому місці вони всі четверо ніби зібралися ближче, хоча фізично майже не ворухнулися.

– Саме так, – сказала я. – Я вам допоможу. Бо тепер я теж знаю, що Тім справжній. І тепер я теж знаю, що залишити все як є – це вже не нейтралітет. Це форма боягузтва. Але є один дуже важливий нюанс, який вам доведеться прийняти відразу й без спроб зобразити трагічне нерозуміння.