Глава 25. Теплий голос у застиглому світі

Глава 25. Теплий голос у застиглому світі

Тім

Мій погляд був приречений триматися на двох свічках, бо сама реальність не залишила мені права навіть на найменше відхилення. Полум’я не тремтіло. Віск не стікав. Крапля, що мала впасти, зависла між наміром і завершенням. Я не міг поворухнутися. Не міг змінити напрямку погляду. Я більше не відчував ні серця, ні грудей, ні жодного тілесного доказу власного існування. Усе, що належало плоті й матерії, раптом відсунули кудись убік – як щось надто грубе, надто важке, надто земне для цієї миті. Мені не лишили навіть дихання. Тільки свідомість. Ясну й до болю прозору. Нерухому. Відкриту так, ніби з неї зняли всі шари захисту й залишили стояти саму перед чимось невідомим.

І в цій страшній, чистій внутрішній нерухомості я вдруге по-справжньому відчув, що таке самотність без тіла. Не коли поруч нікого немає, а коли від тебе самого лишається тільки те, що вже не можна сховати ні за жестом, ні за голосом, ні за звичкою вчасно відвести очі.

Саме тоді з’явився її голос.

Він не пролунав, бо для звуку потрібен рух, а руху тут більше не існувало. Він просто виник у мені – м’яко, майже обережно, так, ніби не хотів налякати те єдине живе, що ще лишалося в цій нерухомій картині. У ньому не було ані влади, яка тисне згори, ані холодної відстороненості, ані тієї фальшивої солодкості, якою часто прикривають силу. Він був м’яким. Теплим. Лагідним. Не таким, що наказує, не таким, що вимагає, а таким, що торкається саме тієї межі в душі, де страх ще не встиг перетворитися на захист.

І від цього ставало ще дивніше.

Бо я, здається, більше злякався б грому. Більше довіряв би суворості. Більше зрозумів би холодну велич. А тут у саму середину застиглого світу ввійшла не кара й не урочистість, а якась незбагненна людяність. Ніби крізь паузу всесвіту до мене простягнулась не рука судді, а чиясь жива, тепла увага.

– Я тут не для того, щоб зробити тобі гірше.

Вона не говорила вухам. Вона входила одразу в думку, минаючи шлях звуку. Якби я не знав, що це чужа присутність, то міг би вирішити, що моя власна свідомість раптом навчилась відповідати собі лагідніше, ніж зазвичай.

Я зосередився на самому слові, яке хотів їй передати.

– Ти знаєш, кого так звуть? Святу Марію.

– Знаю, – відповіла вона. – Але ні. Це не вона. І не я в тому сенсі, який ти вкладаєш.

– Тоді це або жорстокий жарт, або дуже дивний збіг.

– Це просто моє ім’я.

– “Просто” – слабке слово для сутності, яка вміє зупиняти час!

Мені здалося, що в її мовчанні присутня легка сумна усмішка.

– Гаразд, – подумки сказав я. – Тоді наступне. Ти деміург?

– Ні. Я не створювала цей світ.

– Але ти говориш зі мною ззовні. Ти присутня там, де мене немає. Ти знаєш про мене. Для мого становища це вже досить близько до божественності.

– Я не зупиняла час, Тіме. І я не керую цією… конструкцією. Мені дозволили поговорити з тобою.

– Деміурги…, отже, вони існують. І не були витвором мого виснаженого розуму.

– Існують.

– Вони шість років мовчали.

– Так. Але це тут для тебе минуло шість років, для них цей час був значно меншим.

– А тепер говорять зі мною чужим голосом.

– Не зовсім так. Вони не послали мене замість себе. Це було моє прохання.

Оце вже було цікавіше.

У світі, де я не міг навіть змінити напрямок зіниці, цікавість раптом стала єдиним справжнім рухом. Вона пішла крізь мою думку, як хвиля по темній воді.

– Навіщо? – спитав я.

– Бо я хотіла почути тебе.

– Це небезпечне формулювання.

– Для кого?

– Для мене – я зараз відчуваю себе наче в пастці.

– Я знаю, – відповіла вона м’яко. – Саме тому й не хочу брехати тобі красивими словами.

– Добрий початок. Значить, можливо, далі буде болючіше.

– Можливо, – погодилась вона.

– Тоді скажи прямо. Навіщо ти попросила деміургів про розмову зі мною? І не кажи мені, що просто з цікавості. За такі речі завжди платять. Чим платила ти?

– Так, – сказала вона. – За це була деяка ціна.

– Яка?

– Не така, яку ти зараз уявив.

– Це не відповідь.

– Я знаю. Але іншої в мене поки немає.

– Деміурги взяли з тебе обіцянку?

– Ні. Проте, скоріше я сама розумію, що не маю про тебе і цей світ нікому розповідати. Мої знання про цей світ і є та ціна, яку я маю нести з собою.

– Чому?