Глава 24. Остання свічка для матері

Тім

Після тієї першої розмови з деміургами я шість років прожив між двома дуже незручними істинами.

Перша полягала в тому, що мені справді явилися сили, які стоять вище за світ, закони й усе людське розуміння.

Друга — що я, можливо, остаточно зіпсував собі розум, і те “одкровення” було не більше ніж красиво вбране божевілля.

І тут мене зсередини підточував навіть не сам вибір між цими двома версіями. Мене збивало з пантелику те, що обидві надто добре пояснювали моє життя.

Я мав за плечима тридцять три життя, і це дуже погано впливає на простоту сприйняття. Інші хлопці у підлітковому віці вчаться лазити по парканах, брехати матерям про розбиті глечики й закохуватися в дівчат, які ще самі не знають, що колись будуть комусь снитися. А я в ці роки вже знав, як пахнуть анатомічні театри, як звучать суперечки богословів у Римі, як по-різному вмирають солдати й вчені, що гроші не рятують, влада не насичує, святість не гарантує виходу, а наука часом лише витонченіше оформлює твою поразку.

І після всього цього мені раптом сказали: живи так, щоб сам світ почав сумніватися, хто ти такий.

Не дослівно, звісно.

Деміурги, особливо той, якого звали Ігорем, мали талант перетворювати навіть рятівний план на щось середнє між пророцтвом і п’яною образою здорового глузду. Але суть я з їхніх слів витягнув.

Бідним я вже був — не спрацювало.

Багатим теж — не спрацювало.

Впливовим, ученим, благочестивим, покірним, цілеспрямованим, навіть святим — і це теж не дало нічого, окрім нової смерті й ранку в тій самій кімнаті.

Отже, якщо шукати шлях до виходу, він лежить не в чистоті, а в суперечності. Не в тому, щоб стати кимось правильним, а в іншому…, щоб стати питанням, на яке сам світ не зможе відповісти.

Це, треба визнати, дуже складна і невизначена життєва мета навіть для мене.

Тому перші роки після тієї розмови я зробив те, що завжди робить розумна людина в небезпечному середовищі: вдав із себе майже нормального.

Саме “майже” було тут ключовим.

Я продовжував ходити до церковної школи. Не тому, що вірив, ніби ще кілька рядків із Псалтиря нарешті відкриють мені приховану механіку буття. Ні. Школа була інструментом. Там я закладав фундамент власної репутації: старанний, тихий, тямущий хлопець; читає, рахує, пише не як теля копитом; не лінується; поводиться пристойно. А це, між іншим, у світі сучасних людей цінується майже так само високо, як щира побожність, але це все ж значно практичніше за цю саму побожність.

Я вчився не вчився грамоті. Навіщо вона мені, якщо я сам був колись людиною, яка написала не одну книгу.

Я вчився бути дивним, але не настільки, щоб вже сьогодні суспільство мене зацькувало і відринуло від себе. Ні, парадокс світу так не спрацює.

Тому я намагався триматися певних моделей поведінки, які мали поступово створити мені потрібну репутацію. Я вже тоді, сам того до кінця не визнаючи, готував власний образ до чогось парадоксального. Мені слід було виглядати трохи дивакуватим, але все ж у межах прийнятного. Не настільки інакшим, щоб викликати в людей відторгнення, але й не настільки звичайним, щоб злитися з натовпом. Тож я встановив для себе кілька особистих правил, які мали допомогти створити навколо мене потрібну ауру.

Перше було просте: не дивитися на людей надто довго. Бо коли дивишся на однолітка так, ніби вже прикинув, скільки він зароблятиме, кому програє своє життя і від чого швидше помре — від лихоманки чи від дурості, — це їх чомусь нервує.

Друге правило полягало в тому, щоб не ставити вголос усіх запитань, які спадали мені на думку. Бо суспільство, як я дуже добре знав, любить розум лише до тієї межі, поки той не починає працювати занадто помітно.

Наприклад, не варто було питати вчителя, чому Богові так до вподоби смирення, якщо найдіяльніші люди в Писанні якраз сперечалися з Ним. Або чому священник говорить про справедливість світу, коли ми всі знаємо принаймні кількох людей, яких доля давно мала б покарати, але з незрозумілих причин і далі терпить.

Після таких запитань мене пару разів ставили на коліна в кутку — нібито для роздумів. Я й справді роздумував. Переважно над тим, як саме сучасні люди примудряються називати вихованням будь-яку спробу змусити чужу думку замовкнути.

З однолітками було трохи простіше. Я вже знав, що повна відвертість серед дітей — розкіш для тих, хто не боїться бійок. Тож я сміявся там, де це ще не надто суперечило мені самому, мовчав там, де слова були б зайвими, і вчився не дивитися на інших так, ніби переді мною не хлопець чи дівчина, а тимчасовий носій майбутньої біографії.

Це не зробило мене своїм.

Але й не перетворило на мішень.

Я був для них трохи дивним. Хлопцем, який не любить базікати без потреби, іноді дивиться надто пильно, наче оцінює тебе не на сьогодні, а на майбутнє, і часом ставить запитання, після яких навіть дорослі починають кашляти, ніби вдавилися мораллю. Але при цьому я не був настільки чужим, щоб мене варто було цькувати. Я не ліз першим, не принижував нікого без потреби й, головне, не виглядав слабким. У дитячому світі цього часто досить.

Але моя проблема полягала не в тому, щоб не стати мішенню для кількох сільських дурнів. Вона була значно серйознішою: мені не можна було розтратити це життя на дрібну передбачуваність.