Глава 23. П’ята серед деміургів

Глава 23. Помилка

Коли ми зайшли на їхню Базу, тут не було нічого з фільмів про кінець людства. Жодних сирен, жодних червоних ламп, жодних людей у білих халатах, які бігають із папками й кричать щось про критичний рівень загрози. Звичайне підвальне приміщення. Трохи тіснувате. Зі столами, заставленими моніторами, кабелями, технікою і тією специфічною атмосферою, яка виникає там, де люди надто довго живуть серед заліза та без турботливої жіночої руки.

Повітря було теплим, трохи сухим, хоча на вулиці досі йшов дощ. Значить витяжка тут налагоджена дуже добре.

Четверо хлопців. Четверо молодих чоловіків, які випадково створили свідомість, втратили контроль над штучним світом і тепер намагалися не дати цій історії дорости до формату “людство дуже про щось пошкодує, але буде вже пізно”.

Я ковзнула поглядом по кожному з них.

Один – короткий, різкий, схожий на людину, яка не любить зайвих слів і ще менше любить чужі помилки. Другий – з тим самим типом обличчя, де іронія зазвичай іде попереду здорового глузду, але зараз навіть вона працювала лише наполовину. Третій – тихий, зосереджений, із поглядом людини, яка вже давно рахує варіанти розвитку катастрофи. І Андрій.

Андрій, як на мене, виглядав найгірше.

Він виглядав по-справжньому виснажено. Як людина, яка якийсь час вперто живе на енерції й дуже поганій мотивації під назвою “якщо не ми, то хто?”.

Я не стала витрачати час на соціальні реверанси.

– Хто з вас головний?

У відповідь лише запанувала тиша. Не довга, але показова. Усі переглянулися так, як переглядаються люди, у яких головний – це не посада, а тимчасове прокляття, яке переходить від одного до іншого залежно від того, хто саме зараз пояснює проблему.

– Добре, неважливо. Пояснюйте ситуацію.

Мабуть, саме в цей момент вони остаточно зрозуміли, що я приїхала не співчувати, не заспокоювати і не зображати шок у красивому освітленні. Я приїхала зрозуміти, де саме тут у них все горить, чому воно горить і чи можна загасити це до того, як займеться все інше.

Андрій кивнув.

– Добре, – сказав він. – Коротко. Тім – не NPC… – але я його перебила.

– Це я вже чула. Давай про те, що ще не розповідав.

Він на секунду затримав на мені погляд, ніби внутрішньо вирішуючи, можна вже без пом’якшень чи ще ні.

– Він – якір системи.

Я трохи повернула голову.

– Конкретніше.

У розмову ввійшов Олег.

– Через нього тримається синхронізація світу, – сказав він. – Час. Послідовність подій. Причинність. Якщо дуже грубо – система міряє сама себе через нього.

Я подивилась на монітори. На графіки. На вікна з логами. На рядки, які для більшості людей виглядали б як звичайний технічний шум, а для мене були вже майже фізично відчутною формою напруги.

– Тобто він не просто живе в цьому світі, – сказала я. – Він для нього точка відліку.

– Так, – сказав Андрій.

– І що ви хочете зробити?

Цього разу пауза була трохи довшою.

Мабуть тому, що сам план звучав рівно так, як і мав звучати хороший план у поганій ситуації: логічно, жорстко і… нереально.

– Ми хочемо, щоб він перестав бути частиною норми, – сказав Андрій.

– Простіше, – сухо відповіла я.

– Щоб система перестала сприймати його як правильний елемент, – сказав Дмитро. – Щоб він став аномалією.

Я дивилася на них мовчки, рахуючи варіанти.

– Отже, ви хочете, щоб система сама його відокремила, – сказала я.

– Так, – відповів Олег.

– Інакше не можна?

– Інакше не вийде, – сказав він. – Бо його не існує окремо. Якщо його просто вирвати з системи, вона продублює його свідомість і процес самонавчання системи піде значно швидшими темпами. Тоді залишаться лічені дні. Зараз же у нас є трохи менше року.

Я мовчала. Він продовжив:

– Тім не просто персонаж. Не файл, який можна акуратно витягти і перекласти в інше місце. Він – частина механізму. Опора, через яку світ тримає себе як цілісну систему.

– Якщо ми просто “вимкнемо” його, – спокійно додав Дмитро, – світ не зупиниться, він почне жити далі без гальм. А це ще гірше.

– Нас уже відрізали від керування, – сказав Олег. – Ми не можемо лізти в систему руками, не можемо переписати логіку, не можемо акуратно виколупати з неї потрібний шматок. Ми можемо тільки впливати на те, як вона сама інтерпретує те, що в ній відбувається.

– Іншими словами, – сказав Андрій, – ми не можемо витягнути Тіма як об’єкт. Але можемо спробувати зробити так, щоб сама система перестала вважати його штатним елементом.

Я повільно кивнула.