Глава 22. Запрошення на парад технічного божевілля

Марія Антіпова

Я приїхала на зустріч на своїй машині й ще кілька секунд сиділа за кермом, не виходячи назовні.

Не тому, що вагалася. Просто день був довгий, а голова все ще жила в режимі таблиць, підрядників, строків і технічного завдання, яке я знову тягнула додому, ніби без мене воно за вечір кудись подіниться. На пасажирському сидінні лежала папка з роздруківками, ноутбук і блокнот із моїми помітками. Я брала це з собою не “про всяк випадок”, а цілком свідомо: після зустрічі планувала повернутися додому, зробити собі каву й ще попрацювати хоча б кілька годин. Бо дедлайни, як завжди, нікуди не зникали. Вони взагалі мають дуже неприємну звичку переслідувати тебе навіть тоді, коли ти вже пішла з роботи.

Я глянула у дзеркало, машинально поправила волосся і тільки тоді вийшла на вулицю.

Андрій уже чекав. Стояв трохи осторонь, з руками в кишенях, і виглядав так, ніби кілька днів взагалі не лягав спати. Виглядав він, м’яко кажучи, не дуже.

Коли я побачила його зблизька, то відразу зрозуміла, що покликав він мене не через ностальгію, не через романтичний напад дурості й точно не для того, щоб “просто побачитися”.

На ньому майже фізично висіла якась проблема.

– Привіт, – сказала я.

– Привіт, – відповів він і додав після короткої паузи: – Дякую, що приїхала.

– Звучить так, ніби ти зараз або попросиш у мене доступ до військового супутника, або скажеш, що вляпався в щось дуже погане.

Кутик його рота ледь смикнувся.

– Боюсь, другий варіант ближче до реальності.

– Прекрасно, – сухо сказала я. – Я якраз після роботи мріяла не про вечерю, не про душ і не про спокійний вечір із документами, через які я вже тиждень не можу нормально виспатись, а про чуже лихо.

Я взяла з машини папку й ноутбук, зачинила дверцята й кивнула на матеріали в руках.

– До речі, якщо що, я прийшла не з порожніми руками. Планувала після зустрічі ще попрацювати вдома.

– Після випуску ти змінилась, – промовив він, уважно дивлячись на мене.

– І це каже людина, яка дзвонить колишній, через півтора місяці після випуску і лише тоді, коли над головою нависла серйозна проблема?

Він видихнув, але не заперечив.

На якусь секунду між нами зависла та сама дивна пауза, в якій надто багато всього недоказаного, щоб робити вигляд, ніби ви просто двоє випадкових знайомих.

– Я був дуже зайнятий. Ти ж знаєш, я тобі завжди час від часу телефонував, чесно, я до останнього не хотів тебе вплутувати у щось подібне.

Перші краплі дощу впали мені на руку.

Я підняла голову. Небо, яке ще хвилину тому просто було сірим, уже цілком серйозно вирішило зіпсувати нам розмову.

– От тільки цього бракувало, – сказала я, дивлячись на папку. – Якщо намокнуть матеріали, я сама себе  приб’ю.

– Тут поруч є кафе, – швидко сказав Андрій. – Підемо?

– Підемо. Я не збираюсь пояснювати батькові, чому технічне завдання на цифрову систему загинуло смертю хоробрих під дрібним дощем. На комп’ютері є копія, але тут помітки за останні кілька годин роботи.

Ми зайшли в невелике кафе за рогом. Усередині було тепло, пахло кавою, свіжою випічкою і майже домашнім затишком, який дуже погано поєднується з серйозними розмовами. Я одразу вибрала столик біля вікна, поклала папку поруч із собою, ноутбук – на вільний стілець і тільки після цього сіла.

Дощ за вікном швидко густішав, збираючись на склі у дрібні косі лінії.

Ми замовили каву. Точніше, я замовила каву. Андрій, здається, взяв її просто тому, що руки мають за щось триматися, коли голова не вивозить.

Я подивилася на нього прямо.

– Добре, – сказала я. – Тепер нормально. Кажи. Що сталося?

Він мовчав. Я бачила по ньому, що мовчить він точно не для ефекту. Просто, схоже, намагався правильно знайти точку входу в розмову, яку нормальні люди в принципі не повинні мати.

– Те, що я зараз скажу, звучатиме як фантастика, – нарешті промовив він.

– Уже непоганий початок.

– Я серйозно, Маріє. Якби хтось інший розповів би про таке мені, я б сам не повірив.

– Тоді в тебе є хвилин двадцять на те, щоб пояснити, навіщо ти витрачаєш мій вечір на щось, у що навіть сам би не повірив.

Він кивнув. Погляд у нього був рівний, але втомлений.

– Пам’ятаєш, над чим ми працювали в університеті?

– Над чим саме? Ви з хлопцями п’ять років працювали так, ніби нормальний сон – це буржуазний пережиток. Уточни.

– Над симуляційним світом. Над грою. Хоча “гра” – це дуже спрощено.

Я кивнула.

– Пам’ятаю. Щось на межі між MMO, симулятором цивілізації й технічною манією величі.

– Десь так, – сказав він. – Тільки ми не хотіли робити черговий проєкт, де NPC тупо відпрацьовують заскриптовані ролі. Ми хотіли світ, який існує сам по собі. З пам’яттю. З причинністю. З історією. Із мешканцями, які не “видають репліку”, а живуть у ньому, наче розумні люди та взаємодіють з усіма іншими істотами, які є у цьому світі.