Глава 20. Донька свого батька

Глава 20. Донька свого батька

Марія Антіпова

Після випуску я не шукала роботу.

Це звучить трохи так, наче я була настільки впевнена в собі, що могла дозволити розкіш не бігати по співбесідах, не відкривати сайти з вакансіями й не вдавати дуже зацікавлену людину перед черговим HR-ом, який запитує, де я бачу себе через п’ять років.

З одного боку це добре, а з іншого: в моєму житті деякі речі були вирішені раніше, майже не питаючи моєї думки з цього приводу. Та і що я у сімнадцять років могла собі планувати?

Я знала, що після інституту піду працювати на фірму батька. Не в деталях, не з точним формулюванням посади, але в загальному – знала. Це було щось із тих речей, які в родині не озвучуються щодня, бо й так висять у повітрі, як очевидність. Як старий годинник на стіні, що переходить у нашій сім’ї від батька до сина.

Коли я отримала свій диплом з відзнакою за спеціальністю «Комп’ютерна інженерія / інформаційні системи та технології», він, чесно кажучи, виглядав дуже переконливо і солідно. Я цим пишалась, це справді моє. Щось зароблене плідною працею та знаннями. Щось, чим можна пишатися без поправки на чужі очікування.

Батько, звісно, це оцінив.

Але не було гучних тостів і святкування мого випуску в колі сім’ї. Хоча я потайки все ж сподівалась на це. Він цілком щиро сказав, що я добре попрацювала, і для нього це вже було немало. Він дуже практичний і стриманий чоловік. А ще він подарував мені дорогий робочий ноутбук бізнес класу – доволі серйозний інструмент для роботи. У його світогляді це означало визнання мене як спеціаліста, який пройшов базову підготовку.

Я знала: якби результат був слабший, він би розчарувався. Можливо, нічого прямо не сказав би, але я б це відчула.

А так – він був задоволений. Просто сприйняв мій диплом майже як те, що й мало бути.

Для нього це був допуск до роботи. Щось на кшталт мінімального рівня, з якого, на його думку, людина взагалі має право починати серйозну розмову.

І ось ця “серйозна розмова” відбулася в його кабінеті.

Він не питав, чим я хочу займатись.

Не питав, чи готова я.

Уже на третій день після випуску він покликав мене до себе в офіс.

Я зайшла в кабінет, сіла навпроти, і ми відразу перейшли до справи. Без довгих вступів. У нього взагалі не було звички розтягувати розмови там, де все й так зрозуміло.

Він говорив спокійно, впевнено, так, як говорить людина, яка вже для себе все визначила. Не тиснув, але й не залишав відчуття, що тут є якийсь відкритий вибір, який треба ще обговорювати.

Просто окреслив, як він це бачить.

І в його картині це виглядало логічно: навчання завершене, база є, значить можна переходити до роботи.

Саме тоді він і сказав, що бачить мене керівником проєктів з цифрових систем.

І на цьому, по суті, все.

Посада звучала достатньо солідно, щоб родичі на сімейних застіллях поважно кивали, а сторонні люди думали, що я вже майже велика начальниця. Насправді це була чесна середня ланка. Не топ. Але й не “подай-принеси”. Така позиція, де тебе вже не водять за руку, але й не дають права на помилки або недбалість. Де ти вже відповідаєш за результат, але ще не вирішуєш, долю проєктів. Ти не архітектор. Ти та людина, яка має зробити так, щоб чергова частина задуму модернізації компанії  не розвалилась в процесі модернізації.

Я тоді кивнула. І погодилась, що логічно все вірно. Я й справді не чекала нічого іншого. І з призначенням на цю посаду була цілком згодна, адже в мене не було необхідного досвіду для чогось більш серйозного.

На роботі, як завжди і усюди, знайшлись колеги, які дивились на мене з ввічливою усмішкою, але без особливого захвату. Деякі – стримано, деякі – з легкою цікавістю, а деякі й зовсім з тим особливим виразом обличчя, який у перекладі на чесну мову означає: “ну звісно, донька власника, хто б сумнівався”.

І, якщо чесно, я їх розуміла.

Бо як би красиво це не називали, як би акуратно не підбирали слова, а ця посада справді дісталась мені не через відкритий конкурс і не через роки практики. Так, у мене був диплом з відзнакою. Так, я не була випадковою людиною і знала, куди йду. Але й заперечувати очевидне було б дурістю: без батька я б на таку позицію у двадцять три роки не сіла.

Іноді правда неприємна саме тим, що вона зрозуміла.

Тож я не ображалась на ці погляди. Не намагалась усіх переконати, що “я тут тільки завдяки собі”. Ні. Я просто дуже швидко зрозуміла: єдиний спосіб закрити це питання – не виправдовуватись, а працювати так, щоб до мене можна було ставитись як завгодно, але не як до порожнього місця, яке просто посадили в потрібне крісло. Тому я занурилась у роботу. Для мене студентське життя закінчилось разом з випуском.

Ех… гарні були часи, я вже за ними трохи сумую. Під час навчання було кілька романів. Нічого серйозного. Нічого такого, про що потім пишуть сумні пости чи згадують під музику. Так, кілька історій. Десь симпатія, десь звичка, десь спроба не бути одній, десь просто бажання відчути себе живою не тільки між парами, дедлайнами й курсовими. Нічого з цього не продовжилось, хоча я і була доволі популярна. І, якщо чесно, я не дуже через це страждала. Просто в якийсь момент стало зрозуміло: одні люди гарно виглядають поруч із тобою в кафе, але не вбудовуються в твоє життя. А деякі вбудовуються надто легко – і так само легко потім з нього зникають.