Глава 19. Три голоси проти мого “ні”

Після слів Дмитра про те, що нам потрібен не просто розумний, а свій, розмова ніби звернула кудись убік. Але не в інший бік, а ніби перейшла на інший рівень. У глибину. Ще хвилину тому ми перебирали людей, як погані варіанти деталей до механізму, який збирався поспіхом і мав триматись на чесному слові, дроті й колективній вірі в те, що все буде добре, варто лише вірити в перемогу.

Зараз атмосфера змінилась. Погляди моїх друзів почали ковзати один по одному. Спочатку якось обережно, але трохи згодом занадто очевидно. Так буває, коли відповідь лежить на поверхні, але вимовити її вголос нікому не хочеться, бо після цього назад уже не відмотати.

Мені це все подобалося дедалі менше.

Я дивився на них і вже знав, до чого йде така їхня поведінка. Не тому, що був найрозумніший. Просто інколи достатньо побачити, як троє твоїх друзів раптом починають поводитися так, ніби хочуть попросити тебе добровільно залізти рукою в стару рану й не смикатися.

Олег видихнув і, як завжди, взяв удар на себе.

– У нас варіантів немає, – сказав він. – Є тільки один. І він у тебе.

Я не відповів.

Не було сенсу перепитувати, кого саме він має на увазі.

Марія.

Я опустив погляд на край столу. Дерево було старе, місцями подряпане, з тонкою світлою тріщиною біля самого кута. Дуже хотілося дивитися тільки туди. На щось просте. На щось, у чого немає очей, голосу, пам’яті й здатності сказати колись фразу, яка потім роками сидітиме під шкірою.

Ти живеш у майбутньому, Андрію. А я хочу жити зараз.

Дивно, як деякі речення не старіють. Вони просто лежать десь усередині, як уламок скла. Не вбивають. Не заважають дихати. Але варто незграбно повернутися – і ти знову відчуваєш, що вони там.

– Ні, – сказав я.

Дмитро одразу сіпнувся, він не хотів повертатися до пошуку ще якогось чергового олімпіадного психопата.

– Андрію, почекай…

– Ні, – повторив я. – Навіть не починайте.

Дмитро сперся ліктями на коліна й уважно подивився на мене.

– Ти ж розумієш, чому ми про неї думаємо.

– Розумію, – сказав я. – Саме тому й кажу – ні.

Кілька секунд ніхто не відповідав. Не тому, що не було що сказати. Просто кожен намагався підібрати потрібні слова, це була вже інша розмова, а не та, яка продовжувалась попередні пів години, коли ми без жалю перебирали людей, наче невдалі кандидатури в пекельний рекрутинг.

Олег знову взяв на себе ініціативу.

– Дивись. Вона нам потрібна не тому, що це “твоя колишня” чи що там у вас було й не було. Взагалі не тому. А тому, що вона єдина, хто реально підходить.

Я глянув на нього.

– Друже…

– Ні, послухай, – він підняв руку. – Технічна база в неї є. Не на рівні “я колись перевстановлювала Windows брату”, а нормальна. Комп’ютерна інженерія, руки з головою дружать, голова з реальністю – теж. Це вже більше, ніж у половини тих, кого ми щойно обговорили.

– І вона не випадкова людина, – підхопив Дмитро. – Вона знає тебе. Знає приблизно, як ми мислимо. Бачила, як у нас народжуються ідеї. І головне – не ідеалізує це все. Вона не з тих, хто скаже: “Ой, яка красива авантюра, давайте і я з вами!”. Вона спочатку спитає навіщо ми у це ліземо, де слабке місце, а потім – чим це можна закрити, які є варіанти.

Ігор кивнув, уже без звичного свого клоунства.

– І не розсиплеться під тиском знання. Це теж важливо. Вона не з тих, хто при першій дивній новині зробить великі очі, схопиться за голову і почне розганяти паніку. У неї нормальна психіка. Майже підозріло нормальна.

Я стиснув пальці в замок.

– Ви зараз дуже красиво це все розкладаєте. Але це не змінює головного.

– Чого саме? – тихо спитав Дмитро.

Я підняв на нього очі.

– Того, що я не хочу її в це втягувати.

Слова прозвучали рівніше, ніж я себе почував.

– Ми й так уже стоїмо по коліно в лайні, – продовжив я. – Одне діло – ми. Ми самі в це залізли, самі це будували, самі тепер і розгрібаємо. Інше – тягнути сюди людину збоку.

– Вона не “людина збоку”, – сказав Олег.

– Для цієї історії – саме збоку, – відрізав я. – І не треба робити вигляд, що це просто ще один конкурс, ще одна команда і ще один проєкт у резюме. Ви ж самі знаєте, що це не так.

Ігор провів долонею по потилиці.

– Знаємо.

– О, прекрасно. Значить, ми всі в адекваті. Тоді ви так само повинні розуміти, що просити її про таке – це не “Маріє, привіт, хочеш з нами в технічну тусовку на пару тижнів?”. Це пів року. Пів року, чорт забирай. Не відрядження. Не підробіток на літо. Пів року поруч. Пів року в цьому всьому. Пів року в зоні, де я навіть сам не знаю, що вилізе завтра.

Я відчув, як останні слова пішли вже не для них. А більше для самого себе.

Бо правда була навіть не в конкурсі. Не в ризиках. Не в тому, що там шість місяців і ставки вже давно не схожі на студентську авантюру.