Глава 18. Кадрове пекло

Глава 18. Кадрове пекло

Андрій Ковальчук

У кімнаті ще стояв післясмак від великого відкриття: нам потрібен цей конкурс, це реальний шанс за який варто боротись.

І тут же була проблема: нас четверо, а склад учасників має бути з п’яти людей.

Я ще раз глянув на умови конкурсу, ніби десь між рядками могла раптом проявитися божа милість у формі дрібного шрифту:

“У виняткових випадках для технічних деміургів із добрими намірами, які стосуються порятунку людства допускається команда з чотирьох осіб.”

Але ні. Бюрократія, як завжди, була вірна собі: суха, цнотлива і без жодної фантазії… а шкода.

– Ну що, ж… – подав голос Олег, – офіційно заявляю: люди, які придумують такі правила, у дитинстві явно душили гадюк не руками, а нормативними документами.

– Може, у них просто фетиш на цифру п’ять, – сказав Ігор. – Може, вони не можуть працювати, поки не побачать повний комплект пальців.

– У тебе в голові теж комплект неповний, але ми ж тебе прийняли у свою команду – сухо відрізав я.

– Зате я креативний, – без паузи відповів Ігор.

І тут вже не посперечаєшся.

Дмитро якось дивно дивився крізь монітор. Його погляд був спрямований не на правила, а кудись крізь них. Він так дивився, коли мозок починав відкривати внутрішню таблицю з варіантами, шансами, ризиками і майбутніми катастрофами.

– Значить так, – дійшов він якогось внутрішнього висновку. – Істерика нам не допоможе. Потрібен п’ятий.

– Дякую, Капітане Очевидність, – буркнув Олег. – А я думав, нам треба молитва, ритуальний ніж і довідка від психіатра.

– Довідка нам і так, скоріш за все, знадобиться, – сказав Ігор. – Але це вже на фінальному етапі.

Я відкинувся на спинку стільця.

– Добре. Давайте ближче до справи. Кого можемо взяти? Накидуйте варіанти.

Ігор одразу пожвавився, як людина, яка нарешті дочекалась моменту, коли можна кидати ідеї без гарантії, що тебе зупинять.

– Є варіант! – проголосив він. – Той ваш одногрупник. Відмінник. Завжди в сорочці. Ходячий GPA з людським обличчям.

– Ні, – відразу сказав Олег.

– Ти навіть не спитав, хто саме, – образився Ігор.

– Бо вони всі однакові, – Такі люди народжуються вже з папкою для сертифікатів і внутрішнім бажанням одного дня сказати фразу “я не можу в цьому брати участь, це суперечить регламенту”.

Дмитро кивнув, погоджуючись з характеристикою, яку видав на цей ходячий GPA Олег.

– Він розумний. Дуже. Але занадто правильний.

– Ну і що?

– А те, що людина, яка виносить сміття за кольорами пакетів і ставить будильник за розкладом прийому вітамінів, не повинна навіть випадково дізнаватися про нас.

– Та ладно, – сказав Ігор. – Може, він у душі бунтар.

– У душі він Excel-таблиця, – відповів Олег. – Причому з захистом від редагування.

Ігор фиркнув.

– Добре. Тоді інший варіант. Мій знайомий програміст. П’ять років досвіду, стартап піднімає, уже десь світився, щось там у нього навіть потроху йде вгору. Не студентський рівень, а майже серйозний дядько.

– Той, що любить розповідати про свій стартап навіть касирці в магазині? – спитав Дмитро.

– Це називається нетворкінг.

– Це називається словесне нетримання, – сказав Олег. – Такий тип при першому ж келиху пива почне: “До речі, я тут працюю з дуже перспективною командою над проектом, деталей не скажу, але там такий потенціал, що у вас обличчя відпадуть”.

– Зате він шарить, – не здавався Ігор.

– І базікає, як продавець пилососів на метамфетаміні! Ні. Нам не потрібен п’ятий, який через два дні після знайомства вже буде “акуратно промацувати інвесторів, суддів, заводити корисні знайомства і видавати інфу направо і наліво”. – висловив я свій остаточний вердикт.

– А ще, – додав Дмитро, – якщо він зрозуміє, що в нас щось реально цінне, він не стане частиною команди. Він почне думати, як з цього щось собі отримати, а ще краще не щось, а контроль над проєктом і ситуацією.

– Так, – сказав Олег. – А потім ще й образиться, що всесвіт назвали не на його честь.

Ігор розвів руками.

– Добре, царі обережності, тоді інший. Той чувак, що шарить у роботах.

– Який саме? – спитав я.

– Ну той... худий, з вічно розтріпаним волоссям, ніби його кожен ранок б’є струмом за неповагу до техніки. Він ще збирав маніпулятор із деталей від принтера, мікрохвильовки і, здається, духовно травмованого пилососа.

– А, цей, – сказав Олег. – У нього руки золоті. І нервова система з пластиліну.

Дмитро поморщився.