Глава 17. Бюрократія проти апокаліпсису. Нам туди

Глава 17. Врятувати світ. Але по заявці

Андрій Ковальчук

Після епопеї з листами у великі компанії ми зробили дуже цінне наукове відкриття.

Світовому бізнесу, начхати з великої колокольні на чотирьох людей без офіційного статусу, без інвестора, без публічної легенди і з мутним запитом на тему: “нам треба завуальовано поговорити про одну систему, яка потенційно дуже корисна і може коштувати мільярди, але наразі може створити маленьку проблему планетарного масштабу”. І цим невдахам конче потрібен доступ до серйозних технологій.

Шок. Сенсація. Ніхто не міг цього передбачити.

Хоча, якщо бути чесними, то дехто міг. Ми, якщо б не були навантажені пивом під самі вушка. І саме тому морального задоволення від власної правоти я не відчував. Взагалі. Я відчував втому. Злість. Роздратування. Бажання вийти у вікно теж періодично намагалось включитися, але ми жили на першому поверсі, тому драматизм виходив не дуже переконливим.

Наступний тиждень ми присвятили грантам.

Так, я знаю, як це звучить. Люди, які випадково зібрали собі локальний варіант технологічного прокляття, сідають і починають шукати законні джерела фінансування. Ніби в нас не підвал з прив’язаною цифровою свідомістю, а культурний стартап із робототехніки для дітей.

Але ми справді спробували.

Бо, як не крути, шляхів у нас було небагато. Один – продовжувати бігати по колу і сподіватися на диво. Другий – знайти великі гроші, обладнання, контакти, дослідницьку інфраструктуру і людей, які не впадуть в істерику після перших пояснень. Третій та четвертий варіанти – сісти за ґрати або влаштувати кінець світу. Із цих варіантів гранти виглядали майже респектабельно.

– Ну що, – сказав Ігор на початку того тижня, – схоже, ми дійшли до стадії, де навіть апокаліпсис треба подавати за встановленою формою.

– Авжеж, – відповів я. – Інакше система не визнає його достатньо переконливим, щоб звернути на це увагу.

Ми перелопатили десятки програм. Наукові фонди. Міждисциплінарні ініціативи. Молодіжні інноваційні гранти. Програми для deep-tech стартапів. Консорціуми з академічно-промисловим партнерством. Все, де хоча б теоретично могли існувати слова “робототехніка”, “штучний інтелект”, “дистанційні системи”, “когнітивні архітектури” або “експериментальні платформи”.

На третій день у мене вже почало складатися враження, що людство дуже хоче прогресу – але повільно, методично, з трьома мокрими печатками на кожному папірці, двома рецензіями від світил науки, які визнають твій геній, календарним планом на два роки і бажано без будь-яких сюрпризів.

А наша проблема, як на зло, складалася майже повністю із сюрпризів.

Ми пішли до кількох професорів в інституті. Не тому, що чекали, ніби вони відкриють нам таємний сейф із грошима й скажуть: “О, хлопці, нарешті ви прийшли, ось вам бюджет на антропоморфного андроїда і резервований Starlink”, ми спеціально усім інститутом десять років збирали. Ні. Ми хотіли хоча б академічної підтримки, рекомендацій, підписів, їхніх імен поруч з нашими. Тобто всього того, що в очах грантових комітетів робить із чотирьох задовбаних ентузіастів не просто купку технічних маніяків, а “перспективну дослідницьку ініціативу”.

Дехто нас підтримав.

Один професор вислухав дуже уважно. Настільки уважно, що я навіть на секунду повірив, ніби він зараз скаже щось на кшталт: “Це божевілля. Але красиве. Я в справі”.

Замість цього він сказав:

– Якщо прибрати емоції, у вас амбітний міждисциплінарний задум.

– Якщо не прибирати емоції, – буркнув Ігор, – у нас технічний кошмар але він вже реалізований і, як би це вам сказати. Це продукт, який досить швидко може зіпсуватись, якщо ми не встигнемо перенести цю штучну свідомість в антропоморфного робота, бажано високотехнологічного андроїда, розробка яких вже ведеться великими компаніями дуже давно, але на ринок жодна з них ще не вийшла.

Професор подивився на нього поверх окулярів.

– Молодий чоловіче, мені важко обговорювати проєкт, який існує, але якого я ніколи не бачив і який ви мені не демонстрували.

– Нажаль, в нас замало часу на те, щоб зараз проводити презентації, до того ж ви розумієте з наших слів, наскільки він може виявитись унікальним.. – сказав я.

В результаті розмови ми виклали деякі моменти реалізації, не резкриваючи все, але цього було достатньо, щоб він нам повірив і таки погодився нас підтримати. Він також забезпечить нашу підтримку з боку ще кількох його колег. Він поводився з нами насторожено. Втім, я б сам в кращому випадку так само б поводився на його місці. Він пообіцяв при потребі підписати рекомендацію, поговорити з ким треба, підтвердити, що ми не просто винесли випадкові слова із науково-фантастичного серіалу, а дійсно розуміємо, про що говоримо. А ми в свою чергу пообіцяли показати йому наш прототип і познайомити його з Тімом, якщо нам таки доведеться до нього звертатися за підтримкою.

І от саме після цього почався справжній цирк.

Бо проблема, як виявилось, була навіть не в тому, щоб знайти програму і вибити грант під неї. Проблема була в тому, що сучасна наука живе в іншому часовому поясі реальності.