Глава 16. Генератор, Starlink і тридцять способів почути «Ні»

Минулі два тижні пройшли дуже насичено, але майже безрезультатно. Ми шукали інформацію, встановили генератор і відправили купу електронних листів у різні великі компанії. На виході мали приблизно те, що й очікується, коли четверо людей без інвестора, без офіційного статусу і з дуже погано пояснюваною проблемою намагаються тихо врятувати світ: втому, кілька сивих волосин, генератор у підвалі і вельми скромні успіхи в переговорах із реальністю.

Але про все по порядку.

Ще тоді, на кухні, ми дуже чітко зрозуміли одну просту річ: самі ми це не потягнемо. Не тому, що дурні. Хоча, будемо чесними, сам факт існування всієї цієї ситуації вже кидав на наші інтелектуальні здатності легку, але дуже жирну тінь. Ні. Просто задача вийшла трохи не студентська. Ну, знаєте, дрібничка така: винести цифрову людину з циклу перероджень, дати їй зовнішнє тіло, не дати зійти з розуму ні їй, ні системі, ні нам, і при цьому ще й не допустити, щоб увесь цей прекрасний експеримент закінчився народженням самосвідомого цифрового кошмару планетарного масштабу.

Прямо розповісти про наш Big Fail ми теж не могли.

Бо якщо розповісти все як є, то існувало два базових сценарії. Перший: нам просто не повірять. Подивляться як на людей, які занадто довго сиділи в підвалі перед компами, а потім або ввічливо пошлють, або порадять хороший відпочинок, свіже повітря і перевіреного психотерапевта. Другий сценарій був гірший: нам таки повірять. І от тоді почнеться той самий цирк із елементами допитів, юристів, експертів, вилучення обладнання та впровадження кримінальної відповідальності за натиснуту Ігорем клавішу «ENTER». А поки “суд та справа”, знайдеться якийсь особливо ініціативний розумник, який вирішить, що найкраще рішення — це просто все вимкнути. Або, ще гірше, хтось із кривими руками полізе “подивитись, що там у вас таке цікаве”, і влаштує нам епік фінал ще до того, як ми встигнемо пояснити, чому саме цього робити не треба.

Тому ми влаштували брейншторм, потім ще один, потім ще і ще і ще… я збився в якийсь момент з кількості цих засідань. Краще оголошу результати, до чого ми дійшли:

По-перше — гуманоїдний андроїд. Не іграшка, не виставковий муляж тупу «Робота Васі», який вміє махати рукою і падати на презентаціях, а нормальний антропоморфний носій: із руками, дрібною моторикою, стабільною ходою, сенсорами, більш-менш людською пластикою рухів і такою якістю зворотного зв’язку, щоб Тім, прокинувшись у ньому, не вирішив у перші ж п’ять хвилин, що ми його не врятували, а дуже технологічно прокляли.

По-друге — окремий, стабільний і бажано пріоритетний канал зв’язку через Starlink, а краще ще з резервуванням, щоб його нове “тіло” не почало жити з лагом, як піратський стрім через мобільний інтернет десь посеред поля в Гваделупі.

По-третє — гроші. І не просто на самого андроїда, бо там сума й без того виходила така, що хотілося одразу плакати. Нам потрібні були кошти на все, що йде до цієї радості в комплекті: доставка, налаштування, адаптація програмної частини, захищене живлення, окрема мережа, нові датчики, запасні модулі, ремонт, якщо щось зламається, і бажано ще трохи грошей на те, щоб у процесі не померти з голоду і не продати нирку на OLX.

По-четверте — безпечна інфраструктура навколо станції. Тобто все те нудне, що в нормальному житті ніхто не помічає, доки воно працює. Окремий серверний контур. Додаткове охолодження. Захист від стрибків напруги. Віддалений моніторинг. Автоматичне сповіщення, якщо температура в приміщенні поповзе вгору, якщо живлення впаде, якщо мережа почне дуріти, якщо хтось випадково вирішить висмикнути не той кабель. Коротше, усе те, без чого фраза “локально зберігаємо чужу свідомість” звучить навіть більш самовпевнено, ніж є насправді.

І саме в цей час мене не покидала одна дуже неприємна думка.

Якщо відкинути всю наукову термінологію, то ми зараз, з віртуального Frankenstein 2.0 тепер плануємо зробити цілком реального Кощея Безсмертного теж версії 2.0 — тільки без казкової романтики, зате з інженерним матом, дефіцитом грошей і дуже конкретним списком комплектуючих. Причому не просто “оживити” його, а впустити у цей світ.

Ми знали, що треба зробити. І це було найгірше, що могло статися.

Бо коли ти взагалі не розумієш, що робити, — це хаос. Але тупий і звичний хаос. А коли ти дуже добре розумієш, що саме треба зробити, бачиш усю архітектуру рішення, можеш по пунктах пояснити, де вузькі місця, де ризики, де потрібні гроші, де техніка, де логістика, а де людський фактор… і при цьому взагалі не уявляєш, як до всього цього підступитися в реальному житті — це вже не хаос. Це особлива форма самознущання.

Отже, план як концепцію ми створили відносно швидко. А от план, як не здохнути дорогою до реалізації цього плану, — не було.

Уже того ж вечора першого дня ми зайнялися брудним сьогоденням, приземленим і прозаїчним “щоб усе не накрилося мідним тазом ще до початку”.

Першим пунктом став генератор. Якщо в нас раптом зникає світло, а станція, де тримається Тім, вимкнеться через кілька хвилин разом із роутером, мережею і всім іншим — це раптовий кінець усього. Тому ми в той же вечір знайшли б/в генератор. З непоганим мотором у живому стані, з притомною потужністю і без ознак того, що попередній власник використовував його як зброю масового розлючення сусідів.

Замовили, притягли, поставили, підключили.

Але сам по собі генератор — це ще не порятунок. Генератор не запускається силою нашого колективного оптимізму. Йому потрібен час. І от саме цей час між “світло пропало” і “двигун завівся” нас цікавив найбільше.