Глава 14. Як ми втратили власний всесвіт

Андрій Ковальчук

Після того, як я виклав друзям свої думки, вони, як не дивно, погодилися. Мабуть, навіть у нашій компанії є межа, після якої фраза “та нічого, потім якось розрулимо” перестає звучати як робоча стратегія й починає звучати як перша строчка нашої кримінальної справи з приводу відповідальності за, техногенну катастрофу або дуже принизливого документального фільму з закадровим голосом: “Саме в цей момент вони ще вірили, що все якось та й буде”. І, що найнеприємніше, цього разу я був із цим повністю згоден. Бо коли ти випадково створив цифровий світ, замкнув у ньому свідомість, а тепер сидиш із чаєм і серйозно обговорюєш, як би так акуратно не влаштувати кінець звичного людству формату існування, імпровізація – це вже не сміливість. Це клінічний ідіотизм. Так ми вчинити не могли. Принаймні якщо ще претендували на те, щоб пожити у цьому світі, в якому ще є залишки здорового глузду.

На столі досі стояли недопиті кухлі з чаєм.

Першим узяв голос Олег:

– Треба знищити світ, – рішуче сказав він.

Ігор перестав крутити в руках ложку.

– Отак просто?

– Саме так, – відповів Олег. – Ми не знаємо, чим це закінчиться. Не знаємо, що буде через рік чи коли цей світ вирішить виростити собі свідомість. Не знаємо, що буде, якщо Тім зламається, якщо система адаптується, якщо з’явиться нова свідомість на рівні всього світу. Якщо обирати між “потенційно вбити одну сутність, навіть свідому” і “випустити невідомо що в наш реальний світ” – я голосую за жорстке рішення.

– Ти зараз дуже спокійно пропонуєш знищити наш проєкт, – сказав Дмитро.

– Я зараз дуже спокійно пропоную не допустити неконтрольованого надрозуму, – відрізав Олег. – Це різні речі.

Я нічого не сказав. Бо, як не дивно, логіка в нього була. Моторошна, холодна, але я був з нею цілком згоден, хоча і шкода витрачених зусиль, адже я розумів, що більше шансу запустити наш світ не буде.

– Добре, – сказав я.

Дмитро сів за комп’ютер. На екрані миготіли логи, статуси з’єднань, таблиці телеметрії й кілька вікон моніторингу, які виглядали так, ніби хтось схрестив кардіограму з фінансовою аналітикою і додав зверху легкий відтінок паніки.

– Зараз подивимось, – сказав він.

Кілька хвилин було чути лише клацання клавіш.

Потім Дмитро нахмурився.

– Це що за…

– Що? – одразу спитав я.

– Наш керуючий токен більше не валідний.

Олег підсунувся ближче.

– Покажи.

Дмитро відкрив лог автентифікації. Червоні рядки сипались один за одним, як вирок:

ACCESS DENIED

INVALID SESSION CERTIFICATE

CONTROL PLANE REVOKED

WRITE CHANNEL CLOSED

EXECUTION SANDBOX SEALED

Ігор тихо присвиснув.

– О. Нас офіційно послали.

– Не просто послали, – сказав я, вдивляючись у рядки. – Нас акуратно, професійно і без жодного матюка відрізали від доступу до HELIOS-9.

Я швидко відкрив технічні журнали нашого локального шлюзу і вже за хвилину більш-менш побачив картину.

– Схоже, нас таки запілінгувала їхня система безпеки, – сказав я. – А ті акаунти, що мали бета доступ були заблоковані.

– Розшифруй для гуманітаріїв, – буркнув Ігор.

– Для тебе, – уточнив Олег.

Я постукав пальцем по екрану.

– Ми ж як це збирали? Через тимчасовий дослідницький акаунт, dev-ключі, відлагоджувальний API, зовнішній тунель і напівлегальний міст між нашою локальною машиною та HELIOS-9. У нормальної компанії після такого в адміністраторів має смикатись око.

– Не напівлегальний, а творчий, – вставив Ігор.

– Ні. Саме напівлегальний, – сказав я. – І ще дуже п’яний.

Дмитро тим часом гортав події безпеки.

– От воно. Близько дванадцятої години. Система зафіксувала нетипові виклики до керуючої площини, нестандартний обсяг телеметрії, спроби прив’язати локальний часовий модуль до віддаленого обчислювального процесу, і ще… – він примружився, – ще “неузгоджений persistent hook до runtime scheduler”.

Олег подивився на Ігоря.

– Це ти що вчора зробив?

– Я вчора зробив геніально, – гордо сказав Ігор. – Те, що зараз звучить лячно, вночі звучало як “ну дивись, я швиденько підкручу”.

– Коротше, – сказав я, – їхні програмісти або автоматична система захисту побачили таке (скоріш за все другий варіант):

перше – хтось ззовні отримав майже прямий контроль над дорогими обчислювальними потужностями;

друге – той хтось вивів собі моніторинг внутрішніх процесів;