Глава 12. Людина між двома істинами

Тім

Найвиразніше перед очима поставала картина моєї останньої смерті. Пам’ятаю спокій своїх виснажених рук, пам’ятаю, як тримав долоні разом… тієї миті я гаряче молився і водночас був спокійним, наче статуя. Я помер з цими молитвами у думках. Мої щоки стали вологими – навіть зараз, у цю мить, сльози потекли по дитячим щокам, варто було мені зануритися в той спогад.

Тепер я це відчуваю: усе життя я несвідомо шукав їх – тих, хто стоїть над світом, відповіді, що лежать за межами зрозумілого. І от я знайшов… точніше, мене знайшли. Парадокс: щойно мій пошук увінчався успіхом, постало ще більше запитань і страхів. Але принаймні я більше не блукаю у суцільній пітьмі незнання. Я знаю, що моя тюрма – не вічна, що за стінами є ще хтось. Це вже багато.

Я також зрозумів інше: в кожному із тих життів я втрачав дорогих мені людей – і ці втрати були справжні. Я кохав, дружив, ростив дітей, інколи піклувався про батьків – і щоразу все перекреслювалось черговим переродженням. Мої нові й старі друзі більше мене не впізнавали, мої кохані назавжди зникали в минулому, коли я вирішував заводити сім’ю, то цей біль накопичувався від циклу до циклу. І в якийсь момент я перестав цінити сім’ю.

Врешті решт цей шлях привів мене сюди – бо неможливо безкінечно жити, пам’ятаючи, кого ти любив і бачити, що це вже інщі люди, коли твоя дружина з минулого життя вийшла заміж за іншого. Жодне серце не витримає вічного повторення втрат. Я був немов Сізіф, приречений раз по раз штовхати вгору тягар свого існування, лише щоб він знову скотився вниз із черговим переродженням.

У голові повільно визрівала думка: аби не збожеволіти, я маю навчитися жити в цій подвійній реальності. Жити парадоксально. Прийняти одночасно дві протилежні істини: світ навколо – водночас й ілюзія, і справжній; я – людина, яка стримує цей світ, і водночас я – особистість зі своїми почуттями і волею. Раніше я прагнув чіткості: аби все мало сенс. Зараз, коли мені дали чітку мету, я розгубився і тепер мушу змиритися, що істина десь посередині, у дивному переплетінні сенсу й безглуздя. Ці деміурги є творцями правил, але навіть вони не всевладні. Моє життя і життя мільйонів людей це експеримент, але страждання у ньому були справжні. Ось він, мій новий світогляд: тримати у голові дві взаємовиключні думки й не розриватися. Вірити і сумніватися водночас. Плисти за течією сюжету, але пам’ятати, що цей сюжет я пишу сам.

Дивна річ – варто було перестати вимагати від світу однозначності, як на душі трохи полегшало. Наче я нарешті дозволив собі бути і збентеженим, і спокійним водночас. Можливо, у цьому і полягає дорослішання: навчитися тримати баланс на канаті протиріч. І щоб подорослішати мені знадобилолось дуже багато часу.

 Я видихнув, відчуваючи, як разом з повітрям виходить частина напруги. Мій розум усе ще вирував питаннями, але всередині зародилася крихка рівновага. Я прийняв абсурдність свого становища – і цим самим трохи приручив свій страх.

Вперше за весь час я наважився подумати: а що, як все складеться добре? Можливо, по той бік мене чекає не пустота і не холод лабораторії, а справжнє диво. Світ значно ширший і барвистіший, ніж той, у якому я досі існую. Я не міг навіть уявити всіх можливостей, але десь у глибині душі зародилося хвилювання, схоже на передчуття великої пригоди. Якщо деміурги подарують мені свободу, то ким я стану? Що побачу? Можливо, я отримаю нове тіло – сильне, досконале – і зможу крокувати їхнім світом під іншим небом... яким буде це інше небо? Або ж моє життя продовжиться у формі, яку я поки що не можу збагнути, але в якій теж має бути своя краса. Надія малювала мені обережні, несміливі образи майбутнього, і я врешті решт дозволив собі у них повірити.

Попереду – стрибок віри. Найважчий крок у моєму існуванні. Деміурги хочуть, щоб я довірився їм, і я… довірюся. У мене просто нема іншого шляху. Я був винен це рішення і собі, і пам’яті про всіх, кого я знав у минулих життях. Якщо я відступлю зараз, то всі мої попередні життя справді будуть даремними. Залишитися в цьому колесі, знаючи правду, – означає повільно з’їхати з глузду, хоча кого я обманюю,… майже напевно це буде не повільно, а доволі швидко. Спробувати самому вирватися – неможливо: ключі від в’язниці в інших руках. Хоча… мені дали вибір залишитись тут, у цій в’язниці або спробувати вийти. Навіть якщо двері відчинені, вони мені залишили вибір. Вони мені прямо сказали: якщо я не стану парадоксом цього світу, то не зможу звідси вийти, тобто це залежить не лише від них, а й від мене. Отже, треба робити стрибок віри у невідоме.

Я пережив стільки життів і смертей – невже тепер злякаюсь зробити вирішальний крок? Іронія в тому, що я покладаю надію на тих самих істот, які й загнали мене в цю пастку. Але тепер хоча б вони це визнали і простягли руку допомоги. Мені здалося, що Ігор був сповнений рішучості більше, ніж ті, хто був поруч. Він справді готовий діяти, але без моєї допомоги нічого не вийде. І якщо вже навіть мій творець вірить у мене, то хіба я не можу повірити йому? Я невпевнено всміхнувся цій думці – вперше, здається, усміхнувся щиро за останні кілька життів.

Я знав майбутнє. Колись мені здавалося, що цього досить. Що сама лише перевага в знанні вже робить мене переможцем. Але знати, куди веде шлях, і пройти ним – зовсім не одне й те саме. Можна пам’ятати, де лежить скарб, і все одно померти в болоті на півдорозі до нього. Отже, знання без плану – це не сила. Це лише ще одна форма тортур для людини, яка надто багато знає.

Тож мені потрібен план. Приземлений. Хоча б на перші роки. Бо якщо я знову почну з геніальних ідей у десять років і швидко увійду у високі кола, то можу зненатська отримати для себе ім’я і повагу, що, за умовами Деміургів робити вкрай небажано

Перші роки нехай ідуть своїм ходом. Саме так. Це, можливо, найобразливіша частина будь-якого великого задуму: іноді найрозумніше – не діяти занадто розумно. Я знаю, що у першому житті я жив у бідній родині, але отримав освіту. Тепер же мені у ці роки необхідно навпаки для усіх залишитись неотесаним хлопцем, без жодної освіти. Я буду працювати на фермі, а потім піду у підмайстри, займатися шкірою для бриджів і рукавиць. Отже, к віці від десяти до чотирнадцяти мені не треба вигадувати собі великих звершень, треба зробити саме те, що близьке до того, що мало статись: допомагати батькам, працювати, не висовуватись надто рано. А хаос створювати вже потім, щоб мене зарано не стали вважати генієм, а весь час в мені сумнівались. Вчитимуся не книжної мудрості, а нехай усі бачать в мені звичайного хлопця, який просто працює руками.