Глава 11. Парадокс надії

Тім

І час знову рушив уперед.

Спочатку це сталося непомітно –я відчув рух повітря, тьмяне мерехтіння світла, яке раптом ожило в застиглих відблисках. Ще мить тому все довкола було нереально нерухомим, наче сама картина світу завмерла на паузі. Ці кілька чи то секунд, чи то хвилин поза часом здалися мені дуже довгими – я існував наодинці серед непорушних тіней і капель сілкого дощу, який знов почали свій рух. Лише тепер цей застиглий світ зрушив з місця. Ось якась муха продовжила свій політ, прапор на ратуші знову затріпотів на вітру, а в далині долинув приглушений гомін міста. Час пішов далі, ніби нічого й не сталося.

Я стояв посеред базару, все ще ошелешений, я навіть забув куди йшов. Здається, тільки тепер до мене дійшло, що я весь цей час не дихав – легені розправились, впускаючи довгоочікуване повітря. Серце калатало десь під горлом, а піджилки ледь не підкошувалися. Я відчув, як долоні спітніли, пальці тремтять, стискаючи кілька монет, які мені дали, щоб купити хліба. У вухах дзвеніло, а горло перехопило так, що ні крикнути, ні зітхнути. Хотілося водночас і сміятися, і плакати, і кричати. Я був водночас і щасливим і роззлюченим і спантеличеним… та я лише застиг на місці, мов укопаний. Світом прокотився знайомий гул життя, і лише я один знав, що він щойно повернувся з небуття.

Навколо люди жваво простували своїми шляхами – ніхто не падав навзнак від шоку, ніхто навіть не озирнувся. Для всіх інших нічого надприродного не сталося: торговці гукали покупців, доносився звичний гомін балачок, сварок і сміх, у ніс вдарив дим від кузні на розі; раптово сонце залило бруківку золотим світлом, а небо засяяло спокійною блакиттю, ніби нічого незвичного не сталося, але мілкий дощ продовжив йти. Легкий вітер грався прапором на ратуші, хоча той і був трохи вологим. Світ наче не змінився – змінився я. Невже ця грандіозна пауза відбулася тільки в моїй свідомості?

Може, мені примарилося? Я торкнувся пальцями скронь – голова йшла обертом. Що це було, видіння? Божевілля? Я вщипнув себе за передпліччя – відчув різкий біль. Ні, не сон. Марення рідко бувають настільки відчутними. Ще хвилину тому переді мною ніби постало саме божество, зупинивши час і заговоривши до мене. А тепер усе як завжди. Я озирнувся на місце, звідки, за моїми відчуттями, лунав голос і спалахнула надприродна присутність, але там не лишилося й сліду чогось незвичного. Люди обходили мене, кидаючи хіба що дивні погляди – мабуть, я виглядав загубленим або п’яним серед білого дня.

Але ж ні – я чітко пам’ятаю слова, що луною відбиваються в моїй голові. Він назвався Ігорем. Явище, схоже на божество, з людським ім’ям Ігор… Забагато деталей для простої галюцинації, правда? Я провів долонею по обличчю, намагаючись опанувати себе. Навіть при моїх медитаціях і доведенні свого тіла до грані, і що там казати, завівши його і за грань… Можливо, я з’їхав з глузду. Або впав у транс на кілька секунд, переживши якусь химерну мрію наяву. Якби ж то усе було так просто – мені хотілося б знайти раціональне пояснення, за яке можна вхопитися. Та глибоко в душі зародилася підозра: усе це сталося насправді. І я почав прокручувати деталі розмови.

Вони самі себе назвали не богами, а деміургами. Раніше я й слова такого не чув, а тепер воно випалене в пам’яті вогняною печаттю. Деміурги… Творці? Митці? Хто завгодно, тільки не святі небожителі з моїх молитов. Я згадав, як у минулих життях не раз звертався до небес: просив порятунку чи відповіді. До кого я тоді кликав? До безмовних зірок, до вигаданих божеств? Справжні ж режисери цього спектаклю, виявляється, сиділи десь по той бік реальності, дивилися на мене крізь… екран??? Що це таке? Мабуть якесь чарівне дзеркало, що допомогає бачити крізь час і простір… але ж вони жодного разу не озвалися… До сьогодні. Я й досі не знаю, чого в мені більше – вдячності за те, що творці нарешті озвалися, чи гіркої образи за роки їхнього мовчання. І от вони з’явились – не всесильні, не всевідаючі – просто Творці, які грають роль богів мого світу. Та як же ж це звучить… «просто творці». Якою неймовірною силою треба керувати щоб «просто створювати світи».

Я пригадав його голос – в ньому не було тієї грізної всевладності, що приписують єдиному Богу чи пантеону. Швидше, там звучали якісь незбагненні знання, які він намагався донести мені й… співчуття???..., можливо, нотки сумніву. Бог би не сумнівався, а деміург – може. Зі мною розмовляли двоє, але відчувалось, що там є ще хтось, отже їх  більше, вони обговорюють, вагаються, приймають рішення разом. Це не всемогутній єдиний творець, це радше група творців, вони казали про експеримент, тож можливо це хтось на кшталт вчених серед творців… Але для мене різниця не надто велика: вони – ті, хто створили закони мого світу. Просто тепер я знаю, що вони далеко не безгрішні, адже ті, хто допускають помилки не можуть бути безгрішними.

Я криво усміхнувся, ловлячи себе на абсурдній думці: чи не повторюю я долю Мойсея? Той теж говорив з Богом – щоправда, через палаючий кущ, а не через паузу світу. Мойсей отримав скрижалі із заповідями, а що отримав я? Непевне розуміння, що мої «боги» – створили цей світ і жодних чітких інструкцій на камені. Він виводив свій народ з рабства, а мені належить – кого? Самого себе витягти з цього замкнутого кола? Ще невідомо, чи вийде з мене месія, зате іронії в цій ситуації точно вистачає. Якщо розповісти комусь, що мені особисто явились творці світу й дали завдання, – звучить як поганий анекдот. У Мойсея принаймні море розступилося на підтвердження. У мене ж поки що лише тремтячі коліна та низка питань без відповіді. Якби я зараз гукнув про своє божественне одкровення на весь майдан, мене б, напевно, перехрестили як божевільного або й відправили на вогнище за єресь. Ой, я навіть забув, що мені зараз лише десять років. Напевно, мені б просто сказали, щоб йшов куди подалі і не вигадував дурниць.