Глава 10. Двері на вихід

Андрій Ковальчук

Я намагався говорити рівно. Без моралізаторства, без того фальшивого співчуття, яке люди іноді плутають із добротою. Просто відповідати на питання так, як відповідає інженер, коли його питають: «чому механізм поводиться не так, як очікували».

Але щось ішло не так.

Кожна моя відповідь, кожна спроба пояснити, кожна чесна фраза не витягувало Тіма з того стану, у який він поступово занурювався. Навпаки. З кожною хвилиною я відчував, як розмова повільно сповзає в небезпечний бік.

Я дивився на графік емоційних показників в кутку екрана і бачив, як крива тривоги поступово піднімається до рівня, який у нормальної людини означає тваринний страх і паніку. Крива відчаю росла повільніше, але вперто, наче вода, що піднімається в колодязі.

І я раптом зрозумів річ, яка мені зовсім не подобалася.

Тім не просто ставив філософські питання. Він поступово втрачав свою внутрішню опору.

Людина може пережити страх. Людина може пережити біль. Людина може пережити навіть знання, що її світ – не зовсім той, за який вона його приймала.

Але людина дуже погано переживає відсутність сенсу.

І якщо так піде далі, ми ризикуємо набагато більшим, ніж просто невдалою розмовою.

Ми ризикуємо тим, що Тім зламається.

Не образиться, не замовкне, не відмовиться говорити. Ні. Це було б навіть простіше. Я бачив інше: якщо цей стан поглибиться, його свідомість може почати розпадатися. Людина, яка прожила десятки життів і раптом переконалася, що вони нічого не значать, легко може з’їхати в бік, де думки перестають тримати форму.

А божевільний Тім – це вже зовсім інша проблема.

Бо ми не знаємо, що робити із системою, яка під’єднана до суперкомп’ютера і якорем якої є божевільний персонаж. І що тоді взагалі станеться. У гіршому випадку ми породимо щось на кшталт «Скайнета», який був у фільмі термінатор.

Я не був упевнений, що хочу перевіряти і ще більше мені не хочеться відповідати за наслідки того, що станеться, адже явно видно, що це не просто якийсь штучний інтелект, а істота, яка має власну свідомість.

І ще один момент. Якщо ми його просто від’єднаємо від мережі, то стане інша проблема. Світ, який зараз знаходиться у віртуальному середовищі, разом із системою керування не зникне. Він продовжить розвиватись, але… і ось це АЛЕ!!!, це просто АЛЕ ПЛАНЕТАРНОГО МАСШТАБУ! Він зможе нескінченно розвиватись до рівня всесвіту, при цьому він не матиме при собі «ЯКОРЯ», яким виступає Тім. А отже, і гальм. Зараз ми скоротили швидкість його розвитку в тисячі разів, (звісно коли знову його знімемо з паузи), але (здається я подумки вже ненавиджу це слово) зараз все одно швидкість бігу часу в світі буде приблизно в сорок п’ять разів швидша, ніж, у реальному. Тобто один день у нашому світі складатиме півтора місяці у світі Тіма.

Я настільки занурився в ці думки, що навіть не помітив, коли вся команда зібралася позаду. Коли я трохи відкинувся назад, то побачив: Ігор стоїть поруч, трохи збоку, Олег і Дмитро за спинами.

Це означало одне.

Вони вже зробили все, що могли зробити з технічного боку. Помилки, які можна було підправити швидко, вони підправили. Синхронізацію стабілізували настільки, наскільки це було можливо.

Світ був готовий рухатися далі.

А я… я застряг в розмові.

Остання фраза якої була:

Тім: … Який сенс мого існування не для Вас, а для мене? Я не хочу так існувати!

– Тім, – сказав я.

На екрані з’явилося:

Тім: Я слухаю.

Я намагався підібрати слова.

– Те, що ти відчуваєш зараз…

І раптом зрозумів, що починаю говорити так, як говорять люди, які вже самі не дуже вірять у власні пояснення.

Це було погано.

Дуже погано.

Я зробив паузу.

І в цю паузу раптом втрутився Ігор. Він швидко вимкнув мікрофон і сказва:

– Слухай, – почав він.

Я повернув голову. Ігор дивився на мене так, ніби щойно прийняв рішення, яке сам до кінця собі не пояснив, але яке в цю саму секунду йому самому здавалось геніальним.

– Андрію, ти б подивився на себе зі сторони, з такими думками, краще не треба. Ти зараз своїм тоном точно доб’єш Тіма.

Я хотів заперечити, але й сам був згоден з Ігорем. Чесно кажучи – я вже знав, що завалив повністю цю розмову, як тільки міг. На серці було важко, паскудно і… страшно…

Я кивнув.

Ігор підсунувся до мікрофона і знову його увімкнув. А тоді заговорив тим самим тоном, який у нього з’являвся у двох випадках: або коли він справді щось продумав, або коли вже настільки нічого не ясно, що єдиний шанс врятувати ситуацію – зробити вигляд, ніби саме так усе й задумувалося з самого початку. Це був той особливий, небезпечно впевнений голос студента, який витягнув білет, у якому, крім назви теми, йому знайомі хіба що розділові знаки, але при цьому сідає перед комісією з таким обличчям, ніби зараз не відповідатиме, а сам прийматиме іспит. І найгірше в усьому цьому було те, що в такі моменти Ігор іноді й справді звучав переконливо – настільки, що навіть я на починав ловити себе на думці: а раптом він зараз не несе маячню, а випадково прокладає шлях до істини крізь чистий, кришталевий абсурд.– Тім, слухай уважно, – сказав він.