Глава 9. Я не хочу існувати

Ігор Савченко

– Привіт, – звернувся я до цього дивного NPC, який вчора народився. – Давай познайомимось?

На моніторі була виведена сцена, де людина стоїть посеред середньовічного міста, яке застигло в одному моменті.

Позаду мене троє “деміургів”, за здоров’я і процвітання яких вчора було випито по відру пива, уже пірнули в код, дивитись, що вчора ми завантажили у віртуальне середовища HELIOS-9. Олег щось шепотів, дивлячись у монітор і стукав по клавішах. Дмитро дивився на графіки, як лікар на ЕКГ пацієнта, серце якого працює не зважаючи на все, що з ним вже зробили ці лікарі. Андрій сидів рівно й мовчки, але його погляд говорив, звертаючись до усіх деміургів: “якщо ми це не виправимо, я вас усіх морально закопаю”. Я не знаю у чому там справа, але їх зараз краще не чіпати.

Я отримав свою роль: “Познайомитись з цим … як би його назвати… нехай буде - персонажем”, тож продовжу старанно її виконувати, адже я завжди мріяв бути людиною, яка підтримує психічну стабільність істоти з іншої реальності, поки друзі латають часові діри у просторі та континуумі.

На екрані з’явилися рядки

Олег, не відриваючись від іншого монітора буркнув: “Голос йому не прикрутимо, навіть не мрій, але все що він захоче сказати з’явиться текстом на екрані.”, Дмитро підтвердив це тоном медичного висновку і коротко пояснив: «на паузі фізику ми підрубити не зможемо. Будь-який звук означає рух, а рух означає “привіт, розсинхронізація”». Андрій просто кивнув. З їх попереднього короткого діалогу я зрозумів: щоб не добити систему “поліпшеннями”, вони одразу вирішили не чіпати мовні моделі для озвучки: і так незрозуміло, на чому воно тримається, тож усе, що Тім захоче сказати, я бачитиму текстом – рядками, а емоції будуть виведені у вигляді графіків величин.

– Тож змирись, щоб усе далі якось трималось, треба максимально знизити шанси «випадково розбудити всесвіт».

Тім: Я… чую.

Тім: Я Тім.

Тім: А хто Ви? Бог?

Я підсунувся ближче до мікрофона.

– Ігор. Якщо коротко: я не бог, – сказав я. – Я скоріше… людина, яку ставлять біля кнопок і потім просять не робити дурниць. Виходить так собі.

Кілька секунд нічого не з’являлося. Я вже встиг подумати, що сказав щось настільки безглузде, що навіть штучна свідомість зависла. Потім рядки повернулися.

Тім: Я не зрозумів, про що ти говориш, хоча вцілому слова я зрозумів.

Тім: Чому Ви зупинили світ?

Тім: Я тепер буду покараний за богохульство?

Окей. Питання нормальні. Для XVIII століття – взагалі ввічливі.

– Я повторюсь, я не Бог. І це навіть не кокетство, – відповів я. – Просто в моєму розумінні Бог мав би хоча б інструкцію до всесвіту. А в мене її нема.
Я глянув на екран і додав:

– Світ зупинився тільки для того, щоб ми могли поговорити.

Тім: Чому тільки так?

Я посміхнувся. Не тому, що весело, а тому що я й сам не знав як йому пояснити, щоб було зрозуміло. Ну що ж, спробую:

– Бо твій час і наш час… не дружать, – пояснив я. – У тебе там секунда – це секунда. Ти встигаєш подумати, сумніватися, злякатися, зробити щось, пошкодувати, зробити ще щось – як нормальна людина.

– А у нас ці секунди якби розтягуються на роки. Ми навіть не встигнемо сказати “добрий день”, як у тебе вже пройде цілий день.

Тім: Це… як сон?

– Це як сон, у якому хтось перемотує твої дні вперед, а ти ще навіть не зрозумів, що прокинувся, – відповів я. – Якщо не зупинити твій світ, ми не просто будемо по різному сприймати сам час.

Я зітхнув:

– Тому й потрібна синхронізація. А синхронізувати можна тільки так: зупинивши все.

Тім: Тобто Ви можете зупинити вітер. Людей. Птахів. І сам простір?

Тім: І при цьому ти кажеш, що ти не бог?

– Я не бог, – підтвердив я.

Я сам почув, як це прозвучало, і вирішив додати.

• Але я знайом з тими, хто створив твій світ.

Тім надовго замовк. Потім з’явилися нові рядки – вже обережніші.

Тім: Це таке чистилище для мене?

– Не зовсім, – відповів я. – Якщо це й чистилище, то дуже дивне: тут ні тобі котлів, ні демонів із вилами, ні навіть нормальної черги до “покаяння”. Тут радше… лабораторія. І, на жаль, ти не в ролі лаборанта.

Тім: Лабораторія…?

Тім: Це як у алхіміків? Ви… варите долю?

Тім: Я знову нічого не розумію.

– Алхіміки, – пробурмотів я, – принаймні чесно визнавали, що нічого не знають. Ми ж робимо вигляд, ніби знаємо, і це набагато небезпечніше.